Сон у всякого своя доля аналіз

Аналіз вірша поема «Сон» (У всякого своя доля…), Т. Шевченко:

Тема: зображення й протиставлення нещасного життя народного і життю «райському» вельмож, царів.

Ідея: засудження аморальності й паразитизму господарів країни, заклик до самоусвідомлення народу, пробудження його національної гідності.

Основна думка: Т. Шевченко в поемі заявив на весь голос, що головні біди України є похідними від її підневільного стану в Російській ім­перії.

Жанр: ліроепічна сатирична поема.

Композиція: Розповідь про побачене й почуте перемежовується з лірич­ними відступами та замальовками природи. У ліричних відсту­пах поет висловлює свої почуття і роздуми, піддає висміюванню самодержця та його оточення. Експозиція: пролог, в якому поет розмірковує над тим, що кожна людина має власну долю; зображує соціальні й моральні гріхи, які процвітають в країні. Зав’язка: лаштування п’яного ліричного героя до сну і вре­шті-решт його політ до неба. Розвиток подій: змалювання загальної картини життя у часи покріпачення самодержавством простого люду. Кульмінація: сатиричне висміювання катів і грабіжників на­роду. Розв’язка: «Не здивуйте, / Брати любі, милі, / Що не своє розказав вам, / А те, що приснилось».

Сюжет: Героєві розповіді сниться, ніби він летить над Україною, далі над Сибіром і, нарешті, потра­пляє до Петербурга, оглядає місто, а потім, зробившись неви­димим, проникає в царський палац. У палаці він спостерігає, як розлючений цар дає стусани своїм сановникам, а потім стає свідком чудернацького перетворення царя на кошеня. Бачачи цю метаморфозу, герой поеми розсміявся; тоді цар на нього «як зикне» — він і прокинувся.
Своєрідним вступом до панорами, що має постати перед ге­роєм поеми в його польоті над країною, є його монолог-прощання із землею. В пристрасних і схвильованих словах прощання з рід­ним краєм відкриваються нові грані душі, нові риси духовного об­личчя оповідача. Прощаючись з рідною землею, він називає її «не­приязним краєм». «Мою муку, мою люту,— каже він,— в храмі заховаю…» Душа його поривається «високо, високо», у безвість, де «крику людського і плачу не чуть», бо «немає там власті, не­має там кари». Він несе в собі біль за Україну, до якої літатиме «з хмари на розмову», на раду.
Він намагається втішити «сироту-небогу» Україну надіями на майбутнє: «Живе правда у господа бога».
У цьому монолозі оповідач постає як романтична постать з палкими емоціями, трагічними думками про долю народу, як запеклий ворог «власті» і «кари» над людьми.
З сумом розпрощавшись із землею, герой поеми пролітає на сві­танку над Україною, її просторами. На його очах прокидається природа. Шевченко створює вражаючий словесний живопис рід­ного пейзажу, чарівного українського ранку.
Уся країна «повита красою». Але тільки на мить замилу- вався цим чарівним пейзажем герой твору, бо й чарівність рідної землі не може заспокоїти його душу, вражену людським страж­даннями, сповнену «лютої муки». Контраст між красою природи й потворним життям віддається в душі героя ще пекучішим бо­лем. «Душе моя, чого ти сумуєш? Душе моя убогая, чого марно плачеш?» — запитує він, і чує, як його душа, що увібрала в себе страшну правду народного життя, з болем вигукує:
Он глянь,— у тім раї, що ти покидаєш / Латану свитину з ка­ліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть / Княжат не­дорослих, а он розпинають / Вдову за подушне, а сина кують, / Єдиного сина, єдину дитину, / Єдину надію! в військо оддають! / Бо його, бач, трохи! а онде під тином / Опухла дитина, голоднеє мре. / А мати пшеницю на панщині жне.
З України герой твору переноситься у далекий, холодний Си­бір, щоб хоч на часину сховатися від пануючого на землі зла, від повсюдного «крику і плачу людського». Але перед ним відкри­вається нова картина страждань і неволі: каторжани «із нор зо­лото виносять, щоб пельку залити неситому», тобто цареві. І між ними, запеклими злодіями, штампованими вбивцями й грабіжни­ками,— політичні засланці, борці за свободу. Устами оповідача поет славить революціонерів, засланих самодержавством до Си­біру. Тут і з’являється образ «царя волі», царя «всесвітнього». Це збірний, широко узагальнений образ революційних борців, центральний у цій частині поеми і поданий в ореолі внутріш­ньої сили й незалежності. Він позбавлений якихось конкретних рис, будучи не стільки образом реального революціонера, скільки уособленням ідеї революційного служіння народові, революційної віри й героїзму. Шевченко створив образ політичного засланця, що залишається непохитним у своїх переконаннях, «не просить, не плаче, не стогне». Поет наголошує, що традиції декабристів, їхні ідеї й думи пробуджують, гартують, виховують суспільну свідомість.
Картина каторги змінюється картиною царської столиці. Опо­відач знову виступає в лічині простакуватого селянина, який нібито вперше потрапив до Петербурга. «Церкви та таланти… і ні однісінької хати» — так сприймає він столичне місто. Свят­кові ілюмінації на вулицях здаються йому пожежею.
І місто, і люди постають у сприйнятті оповідача мовби учуд- неними. Стиль і манера розповіді про них близька до бурлескної традиції. По-бурлескному «учуднений», знижений характер ма­ють описи Петропавловської фортеці, пам’ятника Петрові І.
Трагічний викривальний пафос картин України й Сибіру змі­нюється в «петербурзькій» частині поеми інтонацією іронічної народної оповідки.
Серед чиновницької «братії» трапився оповідачеві й «земля­ч о к . з циновими ґудзиками», тобто чиновник, урядовець. Він пропонує свої послуги — провести в царський палац. «Тільки, знаєш,— каже він,— ми, брат, просвіщені,— не поскупись пол- тинкою…». Продажність, ницість чиновництва — і ця деталь зна­ходить своє місце в загальному змалюванні Петербурга. Шевченко тут уперше в українській літературі показав місто в типових со­ціальних контрастах та суперечностях. З одного боку — царський палац, панство, урядовці, з другого — простий народ, «вбогі», які «на труд поспішали», «заспані дівчата», муштровані солдати.
У центрі третьої (петербурзької) частини поеми — сатиричне викриття самодержавства, царського двору, придворних. Шев- ченкова сатира досягає тут найвищого напруження й нещадної разючої сили. Реалістичність зображення тут уже цілком посту­пається місцем сатиричному гротескові, одвертим перебільшен­ням, шаржовим образам, фантасмагоричним сценам. Незримий оповідач потрапляє до царського палацу й стає очевидцем по­творного дійства — урочистого виходу царя з царицею до на­товпу придворних, які з жалюгідною догідливістю «аж потіють та товпляться», щоб то ближче стати коло самих: домагаються царських милостей. Портрети царя й цариці гіперболічно шар­жовані. Вони «мов сичі надуті; а диво-цариця, мов та чапля між птахами, скаче, бадьориться», «цариця небога, мов опеньок за­сушений, тонка, довгонога, та ще на лихо, сердешна, хита голо­вою», цар «вилупив баньки з лоба», «одутий, аж посинів».
Закінчується царський прийом сценою, що стоїть у ряду най­яскравіших прикладів політичного гротеску в світовій літературі. Ця сцена становить метафоричне відтворення самої суті само­державного правління. І. Франко назвав її «картиною генерального мордобитія», у якій поет змалював безмежну сваволю царя і за­таврував систему, «при якій царська воля та брутальна сила була всім, а людське чуття та справедливість уважалися нічим».
Продовженням цього сатиричного гротеску є наскрізь фантас­магорична фінальна сцена поеми. Від крику царя один за одним на очах оповідача зникають ті, на кому тримається царський пре­стол,— «всі пузаті», а далі й «менші» і «дрібні» царедворці, че­лядь, військова охорона. Позбавлений свого оточення й підпори, цар, який за хвилину до цього здавався всемогутнім, має вигляд жалюгідного кошеняти: «Стоїть собі, голову понурив… Мов ко­шеня, такий чудний». Шевченко майстерно користувався засо­бами гротескної метафори у викритті царату.
Так само несподівано, як воно й почалося, балаганне дійство, вся ця «комедія» з царем, раптом зникає, як лихе видіння.
Поема закінчується іронічною усмішкою оповідача, а водно­час і справжнього автора твору, самого Шевченка.

Поема «Сон» («У всякого своя доля») (1844) Тараса Шевченка – се велике оскарження “темного царства” за всі теперішні й минувші кривди України, оскарження, піднесене з більше, хоч не виключно партикулярного становища – українства. Проте текст Шевченка пронизує загальнолюдський пафос: палке уболівання «за повсюдне приниження людини і заперечення абсурдності деспотичного механізму суспільного буття».

Вірш став «викликом поета могутній, але не здатній вистояти перед судом розуму імперії». У поеми змальовано антигуманний образ
імперської самодержавної Росії, що немилосердно гнобить простий люд, довівши його до повного зубожіння, проводить колоніальну політику поневолених народів, денаціоналізуючи їх.

3.5
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1

Rating 3.50 (5 Votes)