Життя це сон кальдерон повністю читати
Дійові особи:
Басиліо, король Полонії.
Сехисмундо, принц.
Астольфо, герцог Московії.
Клотальдо, старий.
Кларін, блазень.
Естрелья, інфанта.
Росáура, знатна дама.
Солдати, почет, музиканти, співаки, слуги, придворні дами.
Дія відбувається у дворі польського короля, у фортеці неподалік і на полі битви.
Хорнада перша
З одного боку — заросла лісом гора, з іншого — вежа, підніжжя якої править за в’язницю Сехисмундо. Двері, що навпроти глядача, — прочинені. Дія починається надвечір.
Сцена перша
Росаура, в чоловічому одязі, з’являється на вершині скелі й спускається в долину; за нею йде Кларін.
Росаура
О гіппогрифе1 ярий,
Який примчався вітрові до пари,
Куди на горе наше,
Безлуска рибо і безкрилий пташе,
Мій коню, в шалі тому
По лабіринту плутанім, крутому
Цих скель стрімких і голих
Летиш крізь зарості, немов на сполох?
Зостанься й тут до скону
Служитимеш із кіньми Фаетону2;
Я ж, як мені судила
Законом доля, прикра і немила,
У відчаї великім
Сама спущуся по камінні дикім
З гори, що наче брови,
На сонці хмурить підківки діброви.
Полоніє-державо,
Приймаєш чужоземця неласкаво,
Свої здійнявши гори,
І кров’ю слід його значиш на горе.
Це доля ятрить рани:
Де співчуття віднайде безталанний?
Кларін
Ні, не один, а двоє, —
В заїзді не лишай мене з журбою3;
Якщо сумної днини
Ми вийшли вдвох із рідної країни,
Здолали шлях далекий,
Пізнавши злигодні та небезпеки,
Тут разом опинились
І вдвох із горем із гори спустились, —
Чи це не привід знову,
Скінчить рахунки і почать розмову?
Росаура
Не хочу безнастанним
Тебе, Кларіне, мучить наріканням,
Аби ти сам потиху
Знайшов у злигоднях своїх утіху.
В журбі є смак відчаю,
Казав якийсь філософ, і я знаю,
Щоб те відчути, брате,
Нещастя треба з ризиком шукати.
Кларін
Знать, був філософ клятий
П’яницею; йому лящів би дати
Добрячих чин по чину,
Тоді й для скарги мав би він причину!
Що ж ми, сеньйоро, будем
Самі робити тут, де пішки блудим
В пустелі в пізню пору,
Коли вже сонце хилиться за гору?
Росаура
Хто бачив ще такі дива пророчі!
Якщо мене не обманули очі,
Не марево ж то плине, —
В останньому лякливім світлі днини,
Мені здається, бачу
Ген там будову.
Кларін
Вірю я в удачу, —
Ходім до того дому.
Росаура
Встає між голих скель палац, в якому
Таке вузьке віконце,
Що в нього зазирнуть боїться сонце:
Вся грубої будови
Ця вежа аж до самої основи
Між скелями й горою,
Яку вкриває ліс, немов габою;
Вона черкає тучі,
На камінь схожа, що звалився з кручі.
Кларін
Ходім туди бадьоро;
Це краще, ніж дивитися, сеньйоро,
Коли ще й благородні
Живуть там люди, то ми вдвох сьогодні
Притулок знайдем.
Росаура
Двері
(Вірніше, чорна паща у печері)
Відкриті, й там утроба,
В якій народжуються ніч і злоба.
(Чується брязкіт кайданів.)
Кларін
О небо, що я чую!
Росаура
Мене мороз і жар пройняв, тремчу я.
Кларін
Невже дзвенять кайдани?
Карається там каторжник незнаний;
Чуття від жаху гасне.
Сехисмундо (у вежі)
Ох, горе тут мені! Ох, я нещасний!
Росаура
Який жахливий голос!
Моє від муки серце розкололось.
Кларін
За всім зі страхом стежу.
Росаура
Кларін…
Кларін
Сеньйоро…
Росаура
Ні, покиньмо вежу,
Тікаймо звідси.
Кларін
Так я потерпаю,
Що духу вже тікати я не маю.
Росаура
Чи це не блиск отої
Зірниці кволої, зорі блідої,
Яка пульсує синім,
Злотистим розсипаючись промінням,
Ллючи сумнівне світло,
І ще темнішим робить темне житло?
Тому в її сіянні
Я можу, хай здаля, у хвилюванні
Розглянути в’язницю,
Живого трупа кам’яну гробницю.
І в цю лиху годину
В звіриній шкурі бачу я людину,
Що дзвонить ланцюгами
У світлі мерехкім там, серед ями.
Не можемо втікати,
Послухаєм, що буде він казати,
Хоча мій страх не гасне.
Сцена друга
Стулки дверей розчиняються, і видно Сехисмундо; він у кайданах, одягнений у звірину шкуру. У вежі мерехтить світло.
Сехимундо
Ох, горе тут мені! Ох, я нещасний!
Небеса, чому звалився,
Впав такий на мене гнів,
Що за злочин я вчинив
Проти вас — що народився?4
Все я зважив, роздивився,
Розібрався у причині,
То й жорстокість вашу нині
Я збагнув уже сповна,
Адже злочин і вина —
Це зродитися людині.
Хочу знати все, як є,
Щоб не мучитись журбою
(Хоч я знаю, що виною
Тут народження моє),
Чом недоля мене б’є,
Щоб ще більше я страждав
Через те, що світ пізнав?
Інші також народились,
Чом же їм права судились
Ті, яких я вік не мав?
Птах зродився, як із тьми,
І красується улітку,
Схожий барвами на квітку
Чи на гілочку крильми,
Коли синяву грудьми
Крає й лине у висоти,
Занедбавши без гризоти
Десь гніздечко на межі, —
Чом, як маю більш душі,
Маю менше я свободи?
Звір народиться й міцну
Носить шкуру, різномасний,
Наче знак зірок злощасний,
Кисті мудру таїну5,
Коли суть явля страшну
І жорстоку від природи,
Людській силі йде супроти
В небезпеці сам на сам, —
Чом із кращим почуттям
Маю менше я свободи?
Риба зродиться й не дише6,
В піні грається морській,
Ніби човен із луски
Той, що хвилечка колише,
Аби їй плилось вільніше,
І глибокі мірить води,
Забажавши прохолоди,
Аж на дно пірнає в твань, —
Чом, як більше поривань,
Маю менше я свободи?
Зродиться ручай, пливе,
Поміж квітами зміїться,
Мов срібло несе водиця
Поміж квітами живе,
Коли дзвінко кличе, зве
Поміж квітами до згоди
І в полях без перешкоди
Плине вільно, мов дитя, —
Чом, як маю більше знаття,
Маю менше я свободи?
Що на мене ще впаде?
Наче Етна, я палаю
І готовий із відчаю
Серце вирвати з грудей:
Де закон, причина де,
Щоб людині, мов для страху,
Відібрати перевагу
З нею й пільгу ще таку,
Що Всевишній дав струмку,
Дав і рибі, й звіру, й птаху?
Росаура
Відчуваю жаль і ляк
Від його болінь і суму.
Сехисмундо
Хто мою підслухав думу?
Це Клотальдо?
Кларін (убік до своєї пані)
Ствердь, що так.
Росаура
Ні, то я, скрушний бідак,
Що забрів під це склепіння,
Слухав тут твоє тужіння.
Сехисмундо
Зараз я тебе уб’ю,
Бо я взнав, що ти мою
(Хапає її)
Слабкість знаєш і терпіння.
Лиш за те, що чув мене,
Розірву тебе з нестями
Цими дужими руками.
Кларін
Я глухий, тож я нé
Чув тебе.
Росаура
Твій гнів мине,
Як уклякну, бо сповняє
Щось людське тебе й тримає.
Сехисмундо
Голос твій мене хвилює,
Образ твій мене дивує
І повага зігріває.
Хто ти? Хоч за довгі дні
Знав із світу лиш одно я,
Що колискою й труною
Стала ця тюрма мені;
І хоча у глушині,
Де з народження лиш голі
Бачу скелі в цім околі,
Я, живий скелет, живу,
Душу втративши живу
В безпросвітній цій неволі;
І хоч тут я до сих пір
Бачив, чув лише єдину
Ту, що вчить мене, людину,
Що мені про небо й мир
Повіла; й хоча надмір
Ти злякавсь і злу повірив
І між тіней та вампірів
Монстром звеш мене, — ачей
Я тут звір серед людей
І людина серед звірів;
І хоча було не мед,
Все я звідав, все я звірив,
Вчивсь поводженню у звірів,
Осягав пташиний лет
І читав я рух планет,
А по них — людські дороги, —
Саме ти мої тривоги
Вгамував, підніс мій дух,
Зір потішив мій і слух,
Оживив мене хоч трохи.
Як дивлюсь на тебе я,
То захоплююсь тобою
І з жадобою новою
Бачу, як твій зір сія.
Спрага не мина моя,
То й очима смерть спиваю;
Більше я страху не маю,
Хоч і гину, та все п’ю,
Долю бачачи свою,
І, щоб бачити, — вмираю.
Тебе ж бачить — це вмирать;
Я не знаю, крім огуди,
Що мені, слабкому, буде,
Як не бачити й чекать.
Буде зло — не благодать,
Біль, гризота, гнів затятий;
Буде смерть, бо смерть — це дати
Після мук і сум’яття
Нещасливому життя,
А в щасливого відняти.
Росаура
Я дивуюсь і дивлюсь,
Чемно слухаю й чекаю,
Що тобі сказать — не знаю
І спитать тебе боюсь;
Тільки віриться чомусь,
Щиро віриться: мене-бо
Привело утішить небо,
Якщо втіха може буть
В тім, щоб бачити і чуть
Більш нещасного за себе.
Кажуть, жив мудрець нужденний,
Так збіднів, що повсякдень
Різнотрав’я мав лишень
За їство своє злиденне.
Чи бідніший є за мене? —
Сам себе в журбі питав.
Скоро й відповідь дістав,
Як узрів, що вслід хирлявий
Інший брів мудрець і трави,
Що він викинув, збирав.
Так я вів життя нужденне
В цьому світі й бідував
І коли себе питав:
Чи нещасніший за мене
Хтось тут є, о рідна нене?
Твою відповідь почув;
Я журбу свою збагнув,
То й зібрав свої знегоди
І, щоб разом все збороти,
Їх на радість обернув.
І, якщо мої нещастя
Можуть тебе втішить трохи,
Слухай і збирай уважно
Те, що викинув я, вбогий.
Я зовуся…
Сцена третя
Клотальдо (за сценою)
Гей, сторожа!
Чи ви спали, боягузи,
Що ввійшло до вежі двоє,
Мов узявши вас на глузи…
Росаура
Знов неспокій відчуваю.
Сехисмундо
Це Клотальдо, мій тюремник.
Де ж кінець моїм нещастям?
Клотальдо
Гей, сюди, візьміть нікчемних
Чи забийте їх, коли
Вчинять опір вам щосили.
Голоси (за сценою)
Зрада!
Кларін
Стражі цеї вежі,
Якщо нас ви пропустили,
Значить, ви дали нам вибір, —
А схопити нас найлегше.
Входять Клотальдо з пістолем у руках і солдати. Обличчя у всіх закутані.
Клотальдо (убік до солдатів при виході)
Всім-усім закрить обличчя;
Це важливо, це найперше,
Аби нас, поки ми тут,
Не могли впізнати люди.
Кларін
Чи не карнавал у них?
Клотальдо
О невігласи-приблуди,
Що ступили на це місце,
Заборонене декретом
Королівським, за яким
Диво, сховане бескеттям,
Споглядать ніхто не сміє,
Тайну знати небувалу!
Здайте зброю і здавайтесь,
А то гаспид із металу,
Цей пістоль несхибний, плюне
Трутою двох куль охоче,
Від вогню яких повітря
Сколихнеться й загримкоче.
Сехисмундо
Знай, мій деспоте всевладний,
Якщо вчиниш їм образу,
Я життя цим жалюгідним
Ланцюгам віддам одразу;
Бачить Бог, я розтерзаю,
Ревучи від злості й болю,
На шматки себе й загину
Тут між скель, та не дозволю,
Щоб нещастя їх спіткало
І за ними сльози лив я.
Клотальдо
Якщо знаєш, Сехисмундо,
Що велике безголів’я
В тебе, що ти з волі неба
Вмер до того, як зродився,
Якщо знаєш, що вуздою
Тут для тебе ця темниця,
Котра стримує твій норов,
Що твій сказ і лють даремні,
То чому бунтуєш?
(До солдатів.)
Двері
Зачиніть вузькі тюремні
І замкніть його.
Сехисмундо
О небо,
Добре, що мене свободи
Позбавляєш! Бо гігантом
Підійнявся б я7 супроти
Тебе, щоб розбить на сонці
З кришталю шибки блискучі,
На камінних брилах звівши
Гори з яшми аж за тучі.
Клотальдо
Тож, щоб ти не звів їх, терпиш
Стільки зла, вціливши дивом.
Солдати виводять Сехисмундо і замикають його у в’язниці.
Сцена четверта
Росаура
Бачу, що тебе гординя
Ображає, й некмітливим
Був би я, не попросивши
Проявити милосердя
До життя, яке в пилюці
Біля ніг твоїх простерте,
Бо жорстоко дати волю
І смиренню, і гордині.
Кларін
Як Гординя чи Смирення8
Вже тебе не зрушать нині,
Персонажі ті, що діють
Чи не в тисячі містерій,
Я, не гордий, не смиренний,
Щось середнє в цій же сфері,
Тут прошу тебе уклінно
Захист нам і поміч дати.
Клотальдо
Ах, ви так!
Солдати
Сеньйоре…
Клотальдо
Взять
Зброю в них і зав’язати
Очі їм, аби не знали,
Звідки вийдуть і кудою.
Росаура
Шпагу я лише тобі
Віддаю, як власну зброю,
Адже ти найголовніший
Із усіх, і я не знаю,
Хто б її був більше гідний.
Кларін
Я ж свою вручу й гультяю,
Отака вона.
(До солдата)
Беріть!
Росаура
І, якщо померти мушу,
Хочу я за милосердя
Піднести тобі як мужу
В дар цю шпагу, адже нею
Володів у нашім краї
Муж достойний, то й прошу
Берегти її, бо знаю,
Що у цій злотавій зброї
Є велика таємниця,
Тож, надіючись на неї,
Йду в Полонію помститься
За образу.
Клотальдо
Боже мій!
Що це буде? Чи я мало
Звідав лиха і печалі?
Що мене тут схвилювало?
Хто ж тобі дав шпагу?
Росаура
Жінка.
Клотальдо
Як же звать її?
Росаура
Назвати
Я не можу ймення.
Клотальдо
Звідки
Ти зумів чи зміг узнати,
Що в цій зброї таємниця?
Росаура
Та, яка її вручила:
«Йди в Полонію, — сказала, —
Будь обачний, будь і вмілий,
Щоб помітили цю шпагу
Знатні та шляхетні родом,
І того між ними знайдеш,
Хто тебе підтрима згодом».
Ймення скрила, бо не знала,
Чи не вмер випадком досі.
Клотальдо (убік)
О мій Боже, що я чую!
Ще збагнути я не в змозі,
Чи видіння це чи правда?
Отакий ти, мій таланте!
Це та шпага, що залишив
Я прекрасній Віоланте
В знак того, що в мене той,
Хто колись її надіне,
Знайде поміч, як у батька,
І шанобу, як у сина.
Що мені тепер чинити,
Коли той, хто смілий досить,
Шпагу взяв для оборони,
Але смерть із нею носить,
Бо, засуджений до смерті,
Він звертається до мене?
Ох, яка мінлива доля!
Диво дивне й незбагненне!
Це мій син, про що й прикмети
Свідчать і пориви серця,
Котре, вмить його впізнавши,
Кличе, зве і крильми б’ється
В мене в грудях і не може
Їх зламати, як кайдани
Бідний в’язень, що, зачувши
Шум на вулиці нежданий,
До вікна свій зводить погляд;
Так і серце, хоч не знає,
Що там сталось, шум почувши,
Рветься до очей, що має
За віконця, і сльозами
З них виходить, і горює.
Що робить мені, о небо?
Що робить? Як відведу я
Сам його до короля, —
Він загине, а сховаю,
То закон і свою клятву,
Як підданець, я зламаю.
У мені любов і вірність
Борються.
Источник
Стислий переказ, виклад змісту скорочено
Хорнада перша
Двоє подорожніх — Росаура (переодягнена чоловіком) і Кларін — знаходять вежу, в котрій живе прикутий Сехисмундо. Налякані мандрівники спочатку хочуть утекти, але потім вирішують підгледіти, хто мешкає у вежі, побачити злочинця і підслухати, що він говорить. Перед ними постає Сехисмундо:
Ох, горе тут мені! Ох, я нещасний!
Небеса, чому звалився,
Впав такий на мене гнів,
Що за злочин я вчинив
Проти вас — що народився?
Все я зважив, роздивився,
Розібрався у причині,
То й жорстокість вашу нині
Я збагнув уже сповна,
Адже злочин і вина —
Це родитися людині.
Хочу знати все, як є,
Щоб не мучитись журбою
(Хоч я знаю, що виною
Тут народження моє),
Чом недоля мене б’є,
Щоб ще більше я страждав
Через те, що світ пізнав?
Інші також народились,
Чом же їм права судились
Ті, яких я вік не мав?
Птах зродився, як із тьми,
І красується улітку,
Схожий барвами на квітку
Чи на гілочку крильми,
Коли синяву грудьми
Крає й лине у висоти,
Занедбавши без гризоти
Десь гніздечко на межі,—
Чом, як маю більш душі,
Маю менше я свободи?
Звір народиться й міцну
Носить шкіру, різномасний,
Наче знак зірок злощасний,
Кисті мудру таїну,
Коли суть явля страшну
І жорстоку від природи,
Людській силі йде супроти
В небезпеці сам на сам,—
Чом із кращим почуттям
Маю менше я свободи?
Риба зродиться й не дише,
В піні грається морській,
Ніби човен із луски
Той, що хвилечка колише,
Аби їй плилось вільніше,
І глибокі мірить води,
Забажавши прохолоди,
Аж на дно пірнає в твань,—
Чом, як більше поривань,
Маю менше я свободи?
Зродиться ручай, пливе,
Поміж квітами зміїться,
Мов срібло несе водиця,
Поміж квітами живе,
Коли дзвінко кличе, зве
Поміж квітами до згоди
І в полях без перешкоди
Плине вільно, мов дитя,—
Чом, як маю більш знаття,
Маю менше я свободи?
Що на мене ще впаде?
Наче Етна, я палаю
І готовий із відчаю
Серце вирвати з грудей:
Де закон, причина де,
Щоб людині, мов для страху,
Відібрати перевагу
З нею й пільгу ще таку,
Що Всевишній дав струмку,
Дав і рибі, й звіру, й птаху?
Росаура після такої відвертої промови починає співчувати Сехисмундо, але закутий принц, побачивши незнайомців, хапає Росауру й погрожує убити свідків своєї миттєвої слабкості. Росаура просить пощадити її в ім’я всього людського, що є в Сехисмундо. Вражений такими словами, принц стримує свій порив і починає розмовляти з подорожніми: говорить, що все життя він провів у цій вежі. Росаура, почувши таке, пригадує притчу про двох мудреців. (Один мудрець жив відлюдником і харчувався тільки травами, що їх знаходив у себе під ногами. Він часто запитував себе, чи є на світі людина, що бідує більше за нього. Одного разу, озирнувшись, мудрець побачив іншого відлюдника, який підбирав трави, викинуті ним геть, як непридатні до вжитку, і харчувався ними. Так доля відповіла першому мудрецеві на запитання: чи живе хтось гірше від нього.)
З’являються Клотальдо і солдати. Клотальдо лає вартових, які проґавили двох подорожніх, підпустивши їх до Сехисмундо. Звучить наказ схопити або убити свідків, що бачили прикутого принца. Проте Росаура показує шпагу, яку їй дав невідомий покровитель, наказавши показати в Полонії (саме тут і знаходяться зараз мандрівники) знатним особам. Цю шпагу мусили обов’язково впізнати. Таким чином Росаура й Кларін мали можливість знайти свого покровителя й благодійника. Клотальдо, побачивши шпагу, зупиняється вражений. Виявляється, саме він колись віддав цю шпагу Віоланті, сказавши прислати до нього його дорослого сина (якого він ніколи не бачив) із цією зброєю. Тепер королівський слуга опиняється в глухому куті: з одного боку, він повинен убити людей, котрі бачили Сехисмундо, з іншого — прийняти рідного сина, народженого Віолантою. Клотальдо вирішує піти до короля і, сказавши: «Це мій син! Але він бачив Сехисмундо»,— чекати на справедливе рішення короля, який, можливо, розчулений вірністю слуги, пожаліє його дитину і подарує їй життя.
В одному із залів королівського палацу Астольфо і Естрелья (королівські племінники від двох сестер) зізнаються одне одному в коханні і домовляються побратися, щоб уникнути боротьби за польський трон. Адже, як стає видно з їхньої розмови, король Басиліо не має прямого нащадка, а отже, і Астольфо, і Естрелья мають право претендувати на престол Польщі. З розмови також стає відомо, що Астольфо — герцог Московїї. З’являється король Басиліо, який просить послухати його розповідь. Король оповідає своїм близьким і придворним слугам, як кільканадцять років тому народився його син Сехисмундо. Ще до моменту його народження королеву Клорилену мучили кошмари, в яких вона бачила, що народжує чудовисько в людській подобі, яке, народившись, убиває її. Сни королеви справдилися — вона померла після народження сина. Але цим не обмежилося лихо. Справа в тому, що принц народився під час сонячного затемнення, і гороскоп, складений за моментом народження немовляти, вказував на прихід у світ злого і підступного монарха, який уб’є свого батька, а країну повергне в розбрат:
До своїх звернувшись студій,
Я узрів у всьому з жалем
Те, що буде Сехисмундо
Чоловіком вкрай зухвалим,
Принцом-кривдником жорстоким
І монархом нечестивим,
За якого королівство
Стане розбратом злостивим,
Школою хвальби й пороків,
Академією зради,
А він сам, пойнятий шалом,
Серед злочинів і звади,
Має тут мене звалити,
І себе, хоч я правую,
Біля ніг його побачу
(Це із соромом кажу я!),
1 мої сивини стануть
Для ступнів йому за килим.
Хто не вірить злу, коли
Зло постало зрозумілим
З його студій, що він робить
Із любові та потреби?
Тож, прочитавши таке пророцтво, Басиліо вирішив позбавити власного сина свободи й заточив його у вежі. Усім було оголошено, що інфант народився мертвим. Доступ до вежі отримав лише Клотальдо, який і вчив, і виховував нещасного бранця. Тепер король вирішив звільнити принца, адже той не вчинив іще жодного гріха, а отже, Басиліо повівся стосовно нього як деспот. До того ж настав час перевірити, наскільки правдивими були пророцтва про долю Сехисмундо. Басиліо вирішив поставити сина на своє місце й поспостерігати, як він буде керувати слугами. Якщо він виявить кращі сторони свого характеру, то стане законним наступником трону, якщо ж поводитиметься так, як передвіщали зорі, то король навіки позбавить його спадку й передасть право престолонаслідування своїм племінникам. Придворні присягаються королю, що на період «експерименту» жодним чином не викажуть неповагу до Сехисмундо, будуть ставитися до нього як до справжнього повелителя.
Слуги виходять. Біля короля залишається Клотальдо, який сповіщає про мандрівників, що бачили принца. Басиліо милує Росауру й Кларіна, адже весь двір уже знає про існування його сина. Клотальдо радіє такій розв’язці, адже йому не треба зізнаватися, що Кларін — його син. Клотальдо із розмови з Росаурою дізнається, що мандрівники прибули до Полонії, щоб змити кров’ю образу честі. Королівський слуга починає думати, що син прагне з’ясувати, хто його батько, і вбити його, адже позашлюбна дитина є благородною по крові, але ніколи не отримає визнання світу. Проте під час розмови Клотальдо і Росаури виявляється, що кривдник — герцог Астольфо.
Хорнада друга
До короля приходить Клотальдо і розповідає, що все виконано найкращим чином: він сам (Клотальдо) прийшов до Сехисмундо і, знаючи про те, що незабаром станеться, почав розмову про орла, який є найсильнішим серед птахів,— жорстоким хижаком, що вбиває безжально дрібне птаство. Під час розмови Клотальдо дав випити Сехисмундо заздалегідь приготований снодійний напій. Коли принц заснув, його перенесли у королівську спальню, де він і знаходиться зараз. Клотальдо цікавиться у Басиліо, навіщо король вдається до таких хитрощів, чому Сехисмундо просто не сказали правду і не привели до палат. Басиліо відповідає, що хоче перевірити, чи здатний Сехисмундо боротися з вродженими нахилами: жорстокістю, свавіллям… Але якщо виявиться, що принц не може стримати свої порочні бажання, його можна буде так само приспати, перенести до вежі і сказати, що побачене ним — то лиш дивний сон. Клотальдо помічає Сехисмундо, який вже прокинувся і прямує до них. Король швидко виходить. Біля Клотальдо опиняється Кларін, який дякує за те, що Клотальдо назвав Росауру своєю племінницею, а тому її введено до почту Естрельї та оточено увагою придворних. Кларін також жаліється на власну долю. Клотальдо обіцяє подбати про Кларіна.
До кімнати заходить Сехисмундо в оточенні музик. Слуги допомагають принцу одягнутися. Сехисмундо не йме віри тому, що бачить:
О мій світе, що я бачу!
О мій світе, що я чую!
Я дивуюсь і німую,
Вірю й ні в свою удачу.
Я в палатах незрівнянних?
Як же я сюди потрапив?
Я в парчі серед єдвабів,
Поміж слуг, розкішно вбраних?
Я прокинувся зі сну
В гарнім ложі, недолугий?
І мене вбирають слуги
В пишну одіж і ясну?
Не кажіть, що сон — омана:
Я збудився, день сія,—
Чи не Сехисмундо я?
Чом така до мене шана?
Як це сталося мені
Із уявою моєю,
Поки спав я, що себе я
Тут побачив не вві сні?
Долі все ж не обманути,
Хто б тут міг мене повчать?
Їм дозволю слугувать,
І хай буде те, що буде.
Сехисмундо наказує музикам припинити грати. На заперечення одного зі слуг, що принц сумний і його сум треба чимось розвіяти, Сехисмундо говорить, що його сум не розвіяти музикою. Побачивши Клотальдо, принц підходить до нього. Клотальдо припадає до руки Сехисмундо і покірно повідомляє, що той народився в королівській сім’ї, але через страшне провісництво зірок був заточений у вежі. Тепер же, коли король, його батько, став старим, Сехисмундо вирішили повернути у палати. До зали заходить Басиліо. Клотальдо припиняє свою розповідь, кажучи, що сам король оповість те, чого він не встиг розказати. Сехисмундо слухає розповідь придворного з дедалі більшою люттю. Наприкінці ж неї гнівно вигукує, що Клотальдо підлий брехун, адже був покірним слугою короля і жорстоким владарем закутого принца. «Помри від моєї руки»,— кричить він. Один зі слуг намагається попередити вбивство і вигуком спиняє Сехисмундо. Клотальдо, скориставшись цим, швидко виходить із зали. Натомість заходить Астольфо. Він, згідно з етикетом, чемно знайомиться із принцом, але Сехисмундо не відповідає йому доброзичливістю.
Источник
