Сюжет поеми сон у всякого своя доля

“Сон” (У всякого своя доля) Шевченко аналіз твору

Автор –  Тарас Шевченко

Рік написання – 1844

Літературний рід: ліро-епос.

Жанр: сатирична поема (політична сатира).

Провідний мотив: зображення справжньої суті російського імпер­ського режиму.

Головні ідеї “Сон”: засудження самодержавства й кріпосництва в Росій­ській імперії, вірнопідданства й аморальності земляків-перевертнів.

Композиція “Сон”

Поема орієнтовно розмежовується на такі частини:

  • пролог;
  • покріпачена Україна;
  • сибірські нетрі;
  • самодержавний Петербург;
  • прийом у царських палатах;
  • видіння над Невою;
  • вранішня столиця;
  • другий прийом у палатах.

Сюжет “Сон”

Експозиція: пролог, в якому Шевченко роздумує над тим, що у кожної людини своя доля; зображення соціальних й моральних гріхів, які процвітають в країні.

Зав’язка: п’яний ліричний герой лаштується до сну і врешті-решт летить до неба.

Розвиток подій: зображуються картини життя у часи, коли простий люд був покріпачений самодержавством.

Кульмінація: сатирично висміюються кати і грабіжники народу.

Розв’язка: «Не здивуйте, / Брати любі, милі, / Що не своє розказав вам, / А те, що приснилось».

Про твір: авторський підзаголовок твору — комедія — указує не стільки на його жанр, стільки на спосіб відображення дійсності в ньому.

У поемі «Сон» Т. Шевченко вдається до форми сну. Саме такий композиційний прийом (подорож уві сні) дав можливість авторові у відносно невеликому творі зобразити широку панораму життя в того­часній Росії. В основі композиції поеми чотири частини: вступ і три час­тини — зображення України, Сибіру й Петербурга.

Перші два рядки вступу звучать іронічно: «У всякого своя доля, І свій шлях широкий», але те, що це іронія, стає зрозуміло читачеві з наступних рядків:

Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком —
За край світа зазирає…
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.

А ось останній рядок вступу звучить уже з відкритою ненавистю — саркастично: «Кров, як воду, точить!…»

Саме маскування й форма сну розширили можливості зобразити широку панораму Російської імперії. Фантастичний політ оповідача за совою переносить читача з України до Сибіру, а звідти до Петербурга. Здавна в нашому народі сову сприймають як віщого птаха, який накли­кає смерть, цей образ ніби навіює тривогу. Справді, пролітаючи над Україною, ліричний герой милується теплим пейзажем, який викликає в читача радість і естетичне задоволення, але ненадовго, адже чарівна природа різко контрастує з картинами життя простих людей: «Он глянь, — у тім раї, що ти покидаєш, // Латану свитину з каліки зніма­ють, бо нічим обуть//Княжат недорослих…»

Далі спостерігаємо вже не літній, а зимовий пейзаж, який не кон­трастує з описом життя народу, а, навпаки, підсилює його, будучи спів­звучним: на тлі холодної пустелі чути дзвін кайданів. У цьому звуково­му образі втілено тисячі людей, засланих у Сибір на каторжні роботи. Хто такий «цар волі», про якого урочисто говорить оповідач? Дослід­ник творчості Шевченка Ю. Івакін зазначає, що в образ «царя волі» вкладено щось більше, аніж може вмістити образ дворянина із Сенат­ської площі, це образ величезної узагальнювальної сили: а й справді, ві­домо, що декабристів не таврували розпеченим залізом, а Шевченків «цар волі штемпом увінчаний». Цей образ ототожнений із Христом, ро­зіп’ятим між двома розбійниками, у нього від тернового вінця рани, які нагадують сліди від припікання металом.

У третій частині поеми ліричний герой переноситься до Петербур­га — міста, збудованого на кістках козаків. Душі померлих на будівниц­тві столиці символізують білі птахи (білий птах — символ Нового Запо­віту, уособлення Святого Духа), а одна з пташок символізує Павла По­луботка, якого дуже поважав Т. Шевченко.

Різкому висміюванню піддає автор поеми свого землячка, якого зуст­рів перед царським палацом, цей дрібний чиновник-хабарник відцурав­ся рідної мови, так і не навчившись літературної російської. Тут суржик виступає засобом характеристики героя, глузування з нього: «Так як же ти//Й говорить не вмиєш//По-здєшнєму?»…

Для викриття звироднілості й зажерливості панівної верхівки Т. Шевченко використовує різні сатиричні засоби, а найбільше — сар­казм: він наділяє панів емоційно-оцінними епітетами «пикаті», «пуза­ті», порівнянням «мов кабани годовані», називає їх «блюдолизами». їх­ню суть розкриває гротескна картина, яку І. Франко назвав «генераль­ним мордобитієм». По суті, у цьому епізоді узагальнено державно-бю­рократичну машину імперії, її політичний устрій, у якому вирішальни є кулак. Саркастичними коментарями ліричний герой наділяє царицю, називаючи її «цяцею», він розчарований, бо раніше повірив її «віршома­зам», описує її зовнішність, удаючись до карикатури — сатиричного за­собу: «Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога». З осудом ставиться оповідач до Петра І й Катерини II, які зруйнували Запорозьку Січ і за­провадили кріпацтво: «Це той первий, що розпинав // Нашу Україну, // А вторая доконала //Вдову сиротину».

Гротесковим є й кінцевий епізод поеми, у якому від безглуздого крику царя провалюється під землю його челядь, без якої він стає жалюгідним, без­силим і смішним, саме в цей момент розкривається примарна сила царизму.

Іван Франко назвав поему «Сон» «сміливим маніфестом слова про­ти темного царства», «першим у Росії сміливим і прямим ударом на гниль і неправду кріпацтва».

Додатково:

    Автор: J. G. (Джей Джи) У рубриці: 9 клас

    Источник

    Своїй поемі “Сон” Т. Шевченко дав жанрове визначення комедії, тим самим спрямовуючи читача на очікування чогось комічного – аж до абсурду. Незважаючи на нібито нереальність описаних у поемі сцен (і невидимість ліричного героя, і сцена “генерального мордобитія”), всі ці сцени зображують тогочасну дійсність, є відображенням типових явищ. Ця “типовість” дозволяє говорити про те, що поема написана в стилі реалізму.

    Жанр: сатирична поема (перша в Україні політична сатира).

    Тема поеми: зображення суті самодержавного режиму.

    Проблематика:
    • Самодержавство
    • Кріпосництво
    • Аморальність земляків-перевертнів, які відцуралися всього українського.

    До художніх особливостей поеми належить використання різноманітних видів комічного, про які йдеться в окремій статті.

    Композиція будується таким чином:

    1. Філософський вступ.
    2. Зображення України.
    3. Каторга в Сибіру.
    4. Царські палати.
    5. Набережна Неви.
    6. Столиця зранку.
    7. Другий прийом у палатах.

    Сюжет поеми найкраще аналізувати за місцями, які відвідує ліричний герой у своєму сні.

    Читайте также:  Видеть во сне как плавает рыба

    Поема починається із філософського зачину, у якому наявна гірка іронія:

    У всякого своя доля
    І свій шлях широкий,
    Той мурує, той руйнує,
    Той неситим оком
    За край світа зазирає,
    Чи нема країни,
    Щоб загарбать і з собою
    Взять у домовину.
    Той тузами обирає
    Свата в його хаті,
    А той нишком у куточку
    Гострить ніж на брата.
    А той, тихий та тверезий,
    Богобоязливий,
    Як кішечка підкрадеться,
    Вижде нещасливий
    У тебе час та й запустить
    Пазурі в печінки, —
    І не благай: не вимолять
    Ні діти, ні жінка.
    А той, щедрий та розкошний,
    Все храми мурує;
    Та отечество так любить,
    Так за ним бідкує,
    Так із його, сердешного,
    Кров, як воду, точить!..
    А братія мовчить собі,
    Витріщивши очі!

    Філософські роздуми перериваються несподіваним зізнанням ліричного героя:

    Отак, ідучи попідтинню
    З бенкету п’яний уночі,
    Я міркував собі йдучи,
    Поки доплентавсь до хатини.
    <…>
    Отож я ліг спати.
    А вже підпилий як засне,
    То хоч коти гармати —
    І усом не моргне.
    Та й сон же, сон, напричуд дивний,
    Мені приснився —
    Найтверезіший би упився,
    Скупий жидюга дав би гривню,
    Щоб позирнуть на ті дива.

    Героєві сниться сон: він отримує здатність літати і піднімається в небо, слідуючи за совою – популярним у творчості Шевченка образом, який символізує похмурість, розпач, відчай.

    Дивлюся: так буцім сова
    Летить лугами, берегами, та нетрями,
    Та глибокими ярами,
    Та широкими степами,
    Та байраками.
    А я за нею та за нею,
    Лечу й прощаюся з землею.

    Перше місце, над яким пролітає ліричний герой – закріпачена Україна. Спочатку він бачить тільки “райську природу”, але пізніше, придивившись, бачить бідність, кріпацтво, голод і смерті:

    Летим. Дивлюся, аж світає,
    Край неба палає,
    Соловейко в темнім гаї
    Сонце зострічає.
    Тихесенько вітер віє,
    Степи, лани мріють,
    Меж ярами над ставами
    Верби зеленіють.
    Сади рясні похилились,
    Тополі по волі
    Стоять собі, мов сторожа,
    Розмовляють з полем.
    І все-то те, вся країна
    Повита красою,
    Зеленіє, вмивається
    Дрібною росою,
    Споконвіку вмивається,
    Сонце зострічає…
    І нема тому почину,
    І краю немає!
    Ніхто його не додбає
    І не розруйнує..
    <…>

    Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш,
    Латану свитину з каліки знімають,
    З шкурою знімають, бо нічим обуть
    Княжат недорослих; а он розпинають
    Вдову за подушне, а сина кують,
    Єдиного сина, єдину дитину,
    Єдину надію! в військо оддають!
    Бо його, бач, трохи! А онде під тином
    Опухла дитина, голоднеє мре,
    А мати пшеницю на панщині жне.
    А он бачиш? Очі! Очі!
    Нащо ви здалися,
    Чом ви змалку не висохли,
    Слізьми не злилися?
    То покритка попідтинню
    З байстрям шкандибає,
    Батько й мати одцурались
    Й чужі не приймають!
    Старці навіть цураються!!
    А панич не знає,
    З двадцятою, недоліток,
    Душі пропиває!

    Ліричний герой продовжує свою мандрівку і летить до Сибіру, де бачить каторгу. Де серед злодіїв, убивць – “цар волі”, тобто революціонер, покараний за спротив цірській владі.

    Лечу, лечу, а вітер віє,
    Передо мною сніг біліє,
    Кругом бори та болота,
    Туман, туман і пустота.
    Людей не чуть, не знать і сліду
    Людської страшної ноги.
    <…>
    Заворушилася пустиня.
    Мов із тісної домовини
    На той остатній Страшний суд
    Мертвці за правдою встають.
    То не вмерлі, не убиті,
    Не суда просити!
    Ні, то люди, живі люди,
    В кайдани залиті.
    Із нор золото виносять,
    Щоб пельку залити
    Неситому!.. То катаржні.
    А за що? Те знає…
    Вседержитель… А може, ще
    Й Він не добачає.

    Онде злодій штемпований
    Кайдани волочить;
    Он розбойник катований
    Зубами скрегоче,
    Недобитка товариша
    Зарізати хоче!
    А меж ними, запеклими,
    В кайдани убраний
    Цар всесвітній! Цар волі, цар,
    Штемпом увінчаний!
    В муці, в катарзі не просить,
    Не плаче, не стогне!
    Раз добром нагріте серце
    Вік не прохолоне!

    Наступне місце, до якого прибуває ліричний герой, – Санкт-Петербург:

    Дивлюся: хати над шляхами
    Та городи з стома церквами,
    А в городах, мов журавлі,
    Замоштрували москалі;
    Нагодовані, обуті
    І кайданами окуті,
    Моштруються… Далі гляну:
    У долині, мов у ямі,
    На багнищі город мріє;
    Над ним хмарою чорніє
    Туман тяжкий… Долітаю —
    То город безкраїй.
    Чи то турецький,
    Чи то німецький,
    А може, те, що й московський.
    Церкви, та палати,
    Та пани пузаті,
    І ні однісінької хати.

    Герой потрапляє на царський парад, лякається, думаючи, що це пожежа, і раптом бачить “землячка” – українця-перевертня, який пропонує йому увійти в царські палати, заплативши за це. Ліричний герой стає невидимим і проникає до царського палацу:

    І зробився
    Я знову незримий
    Та й пропхався у палати.
    Боже мій єдиний!!
    Так от де рай! Уже нащо
    Золотом облиті
    Блюдолизи; аж ось і сам,
    Високий, сердитий,
    Виступає; обок його
    Цариця-небога,
    Мов опеньок засушений,
    Тонка, довгонога,
    Та ще, на лихо, сердешне
    Хита головою.
    Так оце-то та богиня!
    Лишенько з тобою.
    А я, дурний, не бачивши
    Тебе, цяце, й разу,
    Та й повірив тупорилим
    Твоїм віршемазам.

    Слід звернути увагу на описи сановних осіб – царя і цариці, на їх саркастичне змалювання. Портрет цариці взагалі подано карикатурно: небога, мов опеньок засушений, сердешне, хита головою.

    Опис чиновництва – не менш карикатурний; Т. Шевченко висміює підлабузництво чиновної верхівки і втрату гідності:

    Мов кабани годовані,
    Пикаті, пузаті!..
    Аж потіють, та товпляться,
    Щоб то ближче стати
    Коло самих: може, вдарять
    Або дулю дати
    Благоволять; хоч маленьку,
    Хоч півдулі, аби тілько
    Під самую пику.
    І всі уряд поставали
    Ніби без’язикі —
    Анітелень.

    Наступну сцену І. Франко влучно назвав “сценою генерального мордобитія”:

    Дивлюсь, цар підходить
    До найстаршого… та в пику
    Його як затопить!..
    Облизався неборака;
    Та меншого в пузо —
    Аж загуло!.. А той собі
    Ще меншого туза
    Межи плечі; той меншого,
    А менший малого,
    А той дрібних, а дрібнота
    Уже за порогом
    Як кинеться по улицях,
    Та й давай місити
    Недобитків православних,
    А ті голосити;
    Та верещать; та як ревнуть:
    «Гуля наш батюшка, гуля!
    Ура!.. ура!.. ура! а-а-а…»

    Ліричний герой іде з палат і опиняється на набережній Неви. Тут він бачить пам’ятник Петру Першому, поставлений Катериною Другою. Споглядання пам’ятника будить болючі роздуми про історію України:

    Читайте также:  Видеть во сне много рыбы в реке

    От я повертаюсь —
    Аж кінь летить, копитами
    Скелю розбиває!
    А на коні сидить охляп,
    У свиті — не свиті,
    І без шапки. Якимсь листом
    Голова повита.
    Кінь басує — от-от річку,
    От… от… перескочить.
    А він руку простягає,
    Мов світ увесь хоче
    Загарбати. Хто ж це такий?
    От собі й читаю,
    Що на скелі наковано:
    Первому — вторая
    Таке диво наставила.
    Тепер же я знаю:
    Це той первий, що розпинав
    Нашу Україну,
    А вторая доканала
    Вдову сиротину.
    Кати! кати! людоїди!
    Наїлись обоє,
    Накралися; а що взяли
    На той світ з собою?
    Тяжко-тяжко мені стало,
    Так, мов я читаю
    Історію України.
    Стою, замираю…

    Ліричний герой чує тихий спів, а потім слова, із яких стає зрозуміло, що це голос наказного гетьмана Павла Полуботка – опального гетьмана, який захищав українські інтереси, за що був тяжко покараний і помер в казематах Петропавловської фортеці (Санкт-Петербург).

    “Із города із Глухова
    Полки виступали
    З заступами на лінію,
    А мене послали
    На столицю з козаками
    Наказним гетьманом!
    О Боже наш милосердий!
    О царю поганий,
    Царю проклятий, лукавий,
    Аспиде неситий!
    Що ти зробив з козаками?
    Болота засипав
    Благородними костями;
    Поставив столицю
    На їх трупах катованих!
    І в темній темниці
    Мене, вольного гетьмана,
    Голодом замучив
    У кайданах. Царю! царю!
    І Бог не розлучить
    Нас з тобою. Кайданами
    Скований зо мною
    Навік-віки. Тяжко мені
    Витать над Невою.
    України далекої,
    Може, вже немає.
    Полетів би, подивився,
    Так Бог не пускає.”

    Вранці на вулицях Санкт-Петербурга ліричний герой спостерігає й “землячків” – українців, які, вивчившись, приїхали сюди:

    …землячки
    Де-де проглядають.
    По-московській так і ріжуть,
    Сміються та лають
    Батьків своїх, що змалечку
    Цвенькать не навчили
    По-німецькій — а то тепер
    І кисни в чорнилах!
    П’явки! п’явки! Може, батько
    Остатню корову
    Жидам продав, поки вивчив
    Московської мови.
    Україно! Україно!
    Оце твої діти,
    Твої квіти молодії,
    Чорнилом политі.
    Московською блекотою
    В німецьких теплицях
    Заглушені!.. Плач, Украйно!
    Бездітна вдовице!

    Ліричний герой повертається до царських палат, де й відбувається кульмінація твору:

    Приходжу,
    Старшина пузата
    Стоїть рядом; сопе, хропе,
    Та понадувалось,
    Як індики, і на двері
    Косо поглядало.
    Аж ось вони й одчинились.
    Неначе з берлоги
    Медвідь виліз, ледве-ледве
    Переносить ноги.
    Та одутий, аж посинів,
    Похмілля прокляте
    Його мучило. Як крикне
    На самих пузатих —
    Всі пузаті до одного
    В землю провалились!
    Він вилупив баньки з лоба —
    І все затрусилось,
    Що осталось; мов скажений,
    На менших гукає —
    І ті в землю; він до дрібних —
    І ті пропадають!
    Він до челяді — і челядь,
    І челядь пропала;
    До москалів — москалики,
    Тілько застогнало,
    Пішли в землю; диво дивне
    Сталося на світі.
    Дивлюся я, що дальш буде,
    Що буде робити
    Мій медведик! Стоїть собі,
    Голову понурив,
    Сіромаха. Де ж ділася
    Медвежа натура?
    Мов кошеня, такий чудний.
    Я аж засміявся.
    Він і почув, та як зикне —
    Я перелякався
    Та й прокинувсь…

    Цитати

    І. Франко:

    сміливий маніфест слова проти темного царства

    перший у Росії сміливий і прямий удар на гниль і неправду кріпацтва.

    Повністю текст можна прочитати тут >>>

    Источник

    Аналіз вірша поема «Сон» (У всякого своя доля…), Т. Шевченко:

    Тема: зображення й протиставлення нещасного життя народного і життю «райському» вельмож, царів.

    Ідея: засудження аморальності й паразитизму господарів країни, заклик до самоусвідомлення народу, пробудження його національної гідності.

    Основна думка: Т. Шевченко в поемі заявив на весь голос, що головні біди України є похідними від її підневільного стану в Російській ім­перії.

    Жанр: ліроепічна сатирична поема.

    Композиція: Розповідь про побачене й почуте перемежовується з лірич­ними відступами та замальовками природи. У ліричних відсту­пах поет висловлює свої почуття і роздуми, піддає висміюванню самодержця та його оточення. Експозиція: пролог, в якому поет розмірковує над тим, що кожна людина має власну долю; зображує соціальні й моральні гріхи, які процвітають в країні. Зав’язка: лаштування п’яного ліричного героя до сну і вре­шті-решт його політ до неба. Розвиток подій: змалювання загальної картини життя у часи покріпачення самодержавством простого люду. Кульмінація: сатиричне висміювання катів і грабіжників на­роду. Розв’язка: «Не здивуйте, / Брати любі, милі, / Що не своє розказав вам, / А те, що приснилось».

    Сюжет: Героєві розповіді сниться, ніби він летить над Україною, далі над Сибіром і, нарешті, потра­пляє до Петербурга, оглядає місто, а потім, зробившись неви­димим, проникає в царський палац. У палаці він спостерігає, як розлючений цар дає стусани своїм сановникам, а потім стає свідком чудернацького перетворення царя на кошеня. Бачачи цю метаморфозу, герой поеми розсміявся; тоді цар на нього «як зикне» — він і прокинувся.
    Своєрідним вступом до панорами, що має постати перед ге­роєм поеми в його польоті над країною, є його монолог-прощання із землею. В пристрасних і схвильованих словах прощання з рід­ним краєм відкриваються нові грані душі, нові риси духовного об­личчя оповідача. Прощаючись з рідною землею, він називає її «не­приязним краєм». «Мою муку, мою люту,— каже він,— в храмі заховаю…» Душа його поривається «високо, високо», у безвість, де «крику людського і плачу не чуть», бо «немає там власті, не­має там кари». Він несе в собі біль за Україну, до якої літатиме «з хмари на розмову», на раду.
    Він намагається втішити «сироту-небогу» Україну надіями на майбутнє: «Живе правда у господа бога».
    У цьому монолозі оповідач постає як романтична постать з палкими емоціями, трагічними думками про долю народу, як запеклий ворог «власті» і «кари» над людьми.
    З сумом розпрощавшись із землею, герой поеми пролітає на сві­танку над Україною, її просторами. На його очах прокидається природа. Шевченко створює вражаючий словесний живопис рід­ного пейзажу, чарівного українського ранку.
    Уся країна «повита красою». Але тільки на мить замилу- вався цим чарівним пейзажем герой твору, бо й чарівність рідної землі не може заспокоїти його душу, вражену людським страж­даннями, сповнену «лютої муки». Контраст між красою природи й потворним життям віддається в душі героя ще пекучішим бо­лем. «Душе моя, чого ти сумуєш? Душе моя убогая, чого марно плачеш?» — запитує він, і чує, як його душа, що увібрала в себе страшну правду народного життя, з болем вигукує:
    Он глянь,— у тім раї, що ти покидаєш / Латану свитину з ка­ліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть / Княжат не­дорослих, а он розпинають / Вдову за подушне, а сина кують, / Єдиного сина, єдину дитину, / Єдину надію! в військо оддають! / Бо його, бач, трохи! а онде під тином / Опухла дитина, голоднеє мре. / А мати пшеницю на панщині жне.
    З України герой твору переноситься у далекий, холодний Си­бір, щоб хоч на часину сховатися від пануючого на землі зла, від повсюдного «крику і плачу людського». Але перед ним відкри­вається нова картина страждань і неволі: каторжани «із нор зо­лото виносять, щоб пельку залити неситому», тобто цареві. І між ними, запеклими злодіями, штампованими вбивцями й грабіжни­ками,— політичні засланці, борці за свободу. Устами оповідача поет славить революціонерів, засланих самодержавством до Си­біру. Тут і з’являється образ «царя волі», царя «всесвітнього». Це збірний, широко узагальнений образ революційних борців, центральний у цій частині поеми і поданий в ореолі внутріш­ньої сили й незалежності. Він позбавлений якихось конкретних рис, будучи не стільки образом реального революціонера, скільки уособленням ідеї революційного служіння народові, революційної віри й героїзму. Шевченко створив образ політичного засланця, що залишається непохитним у своїх переконаннях, «не просить, не плаче, не стогне». Поет наголошує, що традиції декабристів, їхні ідеї й думи пробуджують, гартують, виховують суспільну свідомість.
    Картина каторги змінюється картиною царської столиці. Опо­відач знову виступає в лічині простакуватого селянина, який нібито вперше потрапив до Петербурга. «Церкви та таланти… і ні однісінької хати» — так сприймає він столичне місто. Свят­кові ілюмінації на вулицях здаються йому пожежею.
    І місто, і люди постають у сприйнятті оповідача мовби учуд- неними. Стиль і манера розповіді про них близька до бурлескної традиції. По-бурлескному «учуднений», знижений характер ма­ють описи Петропавловської фортеці, пам’ятника Петрові І.
    Трагічний викривальний пафос картин України й Сибіру змі­нюється в «петербурзькій» частині поеми інтонацією іронічної народної оповідки.
    Серед чиновницької «братії» трапився оповідачеві й «земля­ч о к . з циновими ґудзиками», тобто чиновник, урядовець. Він пропонує свої послуги — провести в царський палац. «Тільки, знаєш,— каже він,— ми, брат, просвіщені,— не поскупись пол- тинкою…». Продажність, ницість чиновництва — і ця деталь зна­ходить своє місце в загальному змалюванні Петербурга. Шевченко тут уперше в українській літературі показав місто в типових со­ціальних контрастах та суперечностях. З одного боку — царський палац, панство, урядовці, з другого — простий народ, «вбогі», які «на труд поспішали», «заспані дівчата», муштровані солдати.
    У центрі третьої (петербурзької) частини поеми — сатиричне викриття самодержавства, царського двору, придворних. Шев- ченкова сатира досягає тут найвищого напруження й нещадної разючої сили. Реалістичність зображення тут уже цілком посту­пається місцем сатиричному гротескові, одвертим перебільшен­ням, шаржовим образам, фантасмагоричним сценам. Незримий оповідач потрапляє до царського палацу й стає очевидцем по­творного дійства — урочистого виходу царя з царицею до на­товпу придворних, які з жалюгідною догідливістю «аж потіють та товпляться», щоб то ближче стати коло самих: домагаються царських милостей. Портрети царя й цариці гіперболічно шар­жовані. Вони «мов сичі надуті; а диво-цариця, мов та чапля між птахами, скаче, бадьориться», «цариця небога, мов опеньок за­сушений, тонка, довгонога, та ще на лихо, сердешна, хита голо­вою», цар «вилупив баньки з лоба», «одутий, аж посинів».
    Закінчується царський прийом сценою, що стоїть у ряду най­яскравіших прикладів політичного гротеску в світовій літературі. Ця сцена становить метафоричне відтворення самої суті само­державного правління. І. Франко назвав її «картиною генерального мордобитія», у якій поет змалював безмежну сваволю царя і за­таврував систему, «при якій царська воля та брутальна сила була всім, а людське чуття та справедливість уважалися нічим».
    Продовженням цього сатиричного гротеску є наскрізь фантас­магорична фінальна сцена поеми. Від крику царя один за одним на очах оповідача зникають ті, на кому тримається царський пре­стол,— «всі пузаті», а далі й «менші» і «дрібні» царедворці, че­лядь, військова охорона. Позбавлений свого оточення й підпори, цар, який за хвилину до цього здавався всемогутнім, має вигляд жалюгідного кошеняти: «Стоїть собі, голову понурив… Мов ко­шеня, такий чудний». Шевченко майстерно користувався засо­бами гротескної метафори у викритті царату.
    Так само несподівано, як воно й почалося, балаганне дійство, вся ця «комедія» з царем, раптом зникає, як лихе видіння.
    Поема закінчується іронічною усмішкою оповідача, а водно­час і справжнього автора твору, самого Шевченка.

    Читайте также:  Ребенок чихает по утрам после сна причины

    Поема «Сон» («У всякого своя доля») (1844) Тараса Шевченка – се велике оскарження “темного царства” за всі теперішні й минувші кривди України, оскарження, піднесене з більше, хоч не виключно партикулярного становища – українства. Проте текст Шевченка пронизує загальнолюдський пафос: палке уболівання «за повсюдне приниження людини і заперечення абсурдності деспотичного механізму суспільного буття».

    Вірш став «викликом поета могутній, але не здатній вистояти перед судом розуму імперії». У поеми змальовано антигуманний образ
    імперської самодержавної Росії, що немилосердно гнобить простий люд, довівши його до повного зубожіння, проводить колоніальну політику поневолених народів, денаціоналізуючи їх.

    3.75
    1
    1
    1
    1
    1
    1
    1
    1
    1
    1

    Rating 3.75 (6 Votes)

    Источник