Сюжет поеми сон у всякого своя доля

Своїй поемі “Сон” Т. Шевченко дав жанрове визначення комедії, тим самим спрямовуючи читача на очікування чогось комічного – аж до абсурду. Незважаючи на нібито нереальність описаних у поемі сцен (і невидимість ліричного героя, і сцена “генерального мордобитія”), всі ці сцени зображують тогочасну дійсність, є відображенням типових явищ. Ця “типовість” дозволяє говорити про те, що поема написана в стилі реалізму.

Жанр: сатирична поема (перша в Україні політична сатира).

Тема поеми: зображення суті самодержавного режиму.

Проблематика:
• Самодержавство
• Кріпосництво
• Аморальність земляків-перевертнів, які відцуралися всього українського.

До художніх особливостей поеми належить використання різноманітних видів комічного, про які йдеться в окремій статті.

Композиція будується таким чином:

1. Філософський вступ.
2. Зображення України.
3. Каторга в Сибіру.
4. Царські палати.
5. Набережна Неви.
6. Столиця зранку.
7. Другий прийом у палатах.

Сюжет поеми найкраще аналізувати за місцями, які відвідує ліричний герой у своєму сні.

Поема починається із філософського зачину, у якому наявна гірка іронія:

У всякого своя доля
І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Той тузами обирає
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазурі в печінки, —
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка.
А той, щедрий та розкошний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить!..
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!

Філософські роздуми перериваються несподіваним зізнанням ліричного героя:

Отак, ідучи попідтинню
З бенкету п’яний уночі,
Я міркував собі йдучи,
Поки доплентавсь до хатини.
<…>
Отож я ліг спати.
А вже підпилий як засне,
То хоч коти гармати —
І усом не моргне.
Та й сон же, сон, напричуд дивний,
Мені приснився —
Найтверезіший би упився,
Скупий жидюга дав би гривню,
Щоб позирнуть на ті дива.

Героєві сниться сон: він отримує здатність літати і піднімається в небо, слідуючи за совою – популярним у творчості Шевченка образом, який символізує похмурість, розпач, відчай.

Дивлюся: так буцім сова
Летить лугами, берегами, та нетрями,
Та глибокими ярами,
Та широкими степами,
Та байраками.
А я за нею та за нею,
Лечу й прощаюся з землею.

Перше місце, над яким пролітає ліричний герой – закріпачена Україна. Спочатку він бачить тільки “райську природу”, але пізніше, придивившись, бачить бідність, кріпацтво, голод і смерті:

Летим. Дивлюся, аж світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зострічає.
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.
І все-то те, вся країна
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою,
Споконвіку вмивається,
Сонце зострічає…
І нема тому почину,
І краю немає!
Ніхто його не додбає
І не розруйнує..
<…>

Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію! в військо оддають!
Бо його, бач, трохи! А онде під тином
Опухла дитина, голоднеє мре,
А мати пшеницю на панщині жне.
А он бачиш? Очі! Очі!
Нащо ви здалися,
Чом ви змалку не висохли,
Слізьми не злилися?
То покритка попідтинню
З байстрям шкандибає,
Батько й мати одцурались
Й чужі не приймають!
Старці навіть цураються!!
А панич не знає,
З двадцятою, недоліток,
Душі пропиває!

Ліричний герой продовжує свою мандрівку і летить до Сибіру, де бачить каторгу. Де серед злодіїв, убивць – “цар волі”, тобто революціонер, покараний за спротив цірській владі.

Лечу, лечу, а вітер віє,
Передо мною сніг біліє,
Кругом бори та болота,
Туман, туман і пустота.
Людей не чуть, не знать і сліду
Людської страшної ноги.
<…>
Заворушилася пустиня.
Мов із тісної домовини
На той остатній Страшний суд
Мертвці за правдою встають.
То не вмерлі, не убиті,
Не суда просити!
Ні, то люди, живі люди,
В кайдани залиті.
Із нор золото виносять,
Щоб пельку залити
Неситому!.. То катаржні.
А за що? Те знає…
Вседержитель… А може, ще
Й Він не добачає.

Онде злодій штемпований
Кайдани волочить;
Он розбойник катований
Зубами скрегоче,
Недобитка товариша
Зарізати хоче!
А меж ними, запеклими,
В кайдани убраний
Цар всесвітній! Цар волі, цар,
Штемпом увінчаний!
В муці, в катарзі не просить,
Не плаче, не стогне!
Раз добром нагріте серце
Вік не прохолоне!

Наступне місце, до якого прибуває ліричний герой, – Санкт-Петербург:

Дивлюся: хати над шляхами
Та городи з стома церквами,
А в городах, мов журавлі,
Замоштрували москалі;
Нагодовані, обуті
І кайданами окуті,
Моштруються… Далі гляну:
У долині, мов у ямі,
На багнищі город мріє;
Над ним хмарою чорніє
Туман тяжкий… Долітаю —
То город безкраїй.
Чи то турецький,
Чи то німецький,
А може, те, що й московський.
Церкви, та палати,
Та пани пузаті,
І ні однісінької хати.

Герой потрапляє на царський парад, лякається, думаючи, що це пожежа, і раптом бачить “землячка” – українця-перевертня, який пропонує йому увійти в царські палати, заплативши за це. Ліричний герой стає невидимим і проникає до царського палацу:

І зробився
Я знову незримий
Та й пропхався у палати.
Боже мій єдиний!!
Так от де рай! Уже нащо
Золотом облиті
Блюдолизи; аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступає; обок його
Цариця-небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще, на лихо, сердешне
Хита головою.
Так оце-то та богиня!
Лишенько з тобою.
А я, дурний, не бачивши
Тебе, цяце, й разу,
Та й повірив тупорилим
Твоїм віршемазам.

Слід звернути увагу на описи сановних осіб – царя і цариці, на їх саркастичне змалювання. Портрет цариці взагалі подано карикатурно: небога, мов опеньок засушений, сердешне, хита головою.

Опис чиновництва – не менш карикатурний; Т. Шевченко висміює підлабузництво чиновної верхівки і втрату гідності:

Мов кабани годовані,
Пикаті, пузаті!..
Аж потіють, та товпляться,
Щоб то ближче стати
Коло самих: може, вдарять
Або дулю дати
Благоволять; хоч маленьку,
Хоч півдулі, аби тілько
Під самую пику.
І всі уряд поставали
Ніби без’язикі —
Анітелень.

Наступну сцену І. Франко влучно назвав “сценою генерального мордобитія”:

Дивлюсь, цар підходить
До найстаршого… та в пику
Його як затопить!..
Облизався неборака;
Та меншого в пузо —
Аж загуло!.. А той собі
Ще меншого туза
Межи плечі; той меншого,
А менший малого,
А той дрібних, а дрібнота
Уже за порогом
Як кинеться по улицях,
Та й давай місити
Недобитків православних,
А ті голосити;
Та верещать; та як ревнуть:
«Гуля наш батюшка, гуля!
Ура!.. ура!.. ура! а-а-а…»

Ліричний герой іде з палат і опиняється на набережній Неви. Тут він бачить пам’ятник Петру Першому, поставлений Катериною Другою. Споглядання пам’ятника будить болючі роздуми про історію України:

От я повертаюсь —
Аж кінь летить, копитами
Скелю розбиває!
А на коні сидить охляп,
У свиті — не свиті,
І без шапки. Якимсь листом
Голова повита.
Кінь басує — от-от річку,
От… от… перескочить.
А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче
Загарбати. Хто ж це такий?
От собі й читаю,
Що на скелі наковано:
Первому — вторая
Таке диво наставила.
Тепер же я знаю:
Це той первий, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доканала
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися; а що взяли
На той світ з собою?
Тяжко-тяжко мені стало,
Так, мов я читаю
Історію України.
Стою, замираю…

Ліричний герой чує тихий спів, а потім слова, із яких стає зрозуміло, що це голос наказного гетьмана Павла Полуботка – опального гетьмана, який захищав українські інтереси, за що був тяжко покараний і помер в казематах Петропавловської фортеці (Санкт-Петербург).

“Із города із Глухова
Полки виступали
З заступами на лінію,
А мене послали
На столицю з козаками
Наказним гетьманом!
О Боже наш милосердий!
О царю поганий,
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями;
Поставив столицю
На їх трупах катованих!
І в темній темниці
Мене, вольного гетьмана,
Голодом замучив
У кайданах. Царю! царю!
І Бог не розлучить
Нас з тобою. Кайданами
Скований зо мною
Навік-віки. Тяжко мені
Витать над Невою.
України далекої,
Може, вже немає.
Полетів би, подивився,
Так Бог не пускає.”

Вранці на вулицях Санкт-Петербурга ліричний герой спостерігає й “землячків” – українців, які, вивчившись, приїхали сюди:

…землячки
Де-де проглядають.
По-московській так і ріжуть,
Сміються та лають
Батьків своїх, що змалечку
Цвенькать не навчили
По-німецькій — а то тепер
І кисни в чорнилах!
П’явки! п’явки! Може, батько
Остатню корову
Жидам продав, поки вивчив
Московської мови.
Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії,
Чорнилом политі.
Московською блекотою
В німецьких теплицях
Заглушені!.. Плач, Украйно!
Бездітна вдовице!

Ліричний герой повертається до царських палат, де й відбувається кульмінація твору:

Приходжу,
Старшина пузата
Стоїть рядом; сопе, хропе,
Та понадувалось,
Як індики, і на двері
Косо поглядало.
Аж ось вони й одчинились.
Неначе з берлоги
Медвідь виліз, ледве-ледве
Переносить ноги.
Та одутий, аж посинів,
Похмілля прокляте
Його мучило. Як крикне
На самих пузатих —
Всі пузаті до одного
В землю провалились!
Він вилупив баньки з лоба —
І все затрусилось,
Що осталось; мов скажений,
На менших гукає —
І ті в землю; він до дрібних —
І ті пропадають!
Він до челяді — і челядь,
І челядь пропала;
До москалів — москалики,
Тілько застогнало,
Пішли в землю; диво дивне
Сталося на світі.
Дивлюся я, що дальш буде,
Що буде робити
Мій медведик! Стоїть собі,
Голову понурив,
Сіромаха. Де ж ділася
Медвежа натура?
Мов кошеня, такий чудний.
Я аж засміявся.
Він і почув, та як зикне —
Я перелякався
Та й прокинувсь…

Цитати

І. Франко:

сміливий маніфест слова проти темного царства

перший у Росії сміливий і прямий удар на гниль і неправду кріпацтва.

Повністю текст можна прочитати тут >>>

Аналіз вірша поема «Сон» (У всякого своя доля…), Т. Шевченко:

Тема: зображення й протиставлення нещасного життя народного і життю «райському» вельмож, царів.

Ідея: засудження аморальності й паразитизму господарів країни, заклик до самоусвідомлення народу, пробудження його національної гідності.

Основна думка: Т. Шевченко в поемі заявив на весь голос, що головні біди України є похідними від її підневільного стану в Російській ім­перії.

Жанр: ліроепічна сатирична поема.

Композиція: Розповідь про побачене й почуте перемежовується з лірич­ними відступами та замальовками природи. У ліричних відсту­пах поет висловлює свої почуття і роздуми, піддає висміюванню самодержця та його оточення. Експозиція: пролог, в якому поет розмірковує над тим, що кожна людина має власну долю; зображує соціальні й моральні гріхи, які процвітають в країні. Зав’язка: лаштування п’яного ліричного героя до сну і вре­шті-решт його політ до неба. Розвиток подій: змалювання загальної картини життя у часи покріпачення самодержавством простого люду. Кульмінація: сатиричне висміювання катів і грабіжників на­роду. Розв’язка: «Не здивуйте, / Брати любі, милі, / Що не своє розказав вам, / А те, що приснилось».

Сюжет: Героєві розповіді сниться, ніби він летить над Україною, далі над Сибіром і, нарешті, потра­пляє до Петербурга, оглядає місто, а потім, зробившись неви­димим, проникає в царський палац. У палаці він спостерігає, як розлючений цар дає стусани своїм сановникам, а потім стає свідком чудернацького перетворення царя на кошеня. Бачачи цю метаморфозу, герой поеми розсміявся; тоді цар на нього «як зикне» — він і прокинувся.
Своєрідним вступом до панорами, що має постати перед ге­роєм поеми в його польоті над країною, є його монолог-прощання із землею. В пристрасних і схвильованих словах прощання з рід­ним краєм відкриваються нові грані душі, нові риси духовного об­личчя оповідача. Прощаючись з рідною землею, він називає її «не­приязним краєм». «Мою муку, мою люту,— каже він,— в храмі заховаю…» Душа його поривається «високо, високо», у безвість, де «крику людського і плачу не чуть», бо «немає там власті, не­має там кари». Він несе в собі біль за Україну, до якої літатиме «з хмари на розмову», на раду.
Він намагається втішити «сироту-небогу» Україну надіями на майбутнє: «Живе правда у господа бога».
У цьому монолозі оповідач постає як романтична постать з палкими емоціями, трагічними думками про долю народу, як запеклий ворог «власті» і «кари» над людьми.
З сумом розпрощавшись із землею, герой поеми пролітає на сві­танку над Україною, її просторами. На його очах прокидається природа. Шевченко створює вражаючий словесний живопис рід­ного пейзажу, чарівного українського ранку.
Уся країна «повита красою». Але тільки на мить замилу- вався цим чарівним пейзажем герой твору, бо й чарівність рідної землі не може заспокоїти його душу, вражену людським страж­даннями, сповнену «лютої муки». Контраст між красою природи й потворним життям віддається в душі героя ще пекучішим бо­лем. «Душе моя, чого ти сумуєш? Душе моя убогая, чого марно плачеш?» — запитує він, і чує, як його душа, що увібрала в себе страшну правду народного життя, з болем вигукує:
Он глянь,— у тім раї, що ти покидаєш / Латану свитину з ка­ліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть / Княжат не­дорослих, а он розпинають / Вдову за подушне, а сина кують, / Єдиного сина, єдину дитину, / Єдину надію! в військо оддають! / Бо його, бач, трохи! а онде під тином / Опухла дитина, голоднеє мре. / А мати пшеницю на панщині жне.
З України герой твору переноситься у далекий, холодний Си­бір, щоб хоч на часину сховатися від пануючого на землі зла, від повсюдного «крику і плачу людського». Але перед ним відкри­вається нова картина страждань і неволі: каторжани «із нор зо­лото виносять, щоб пельку залити неситому», тобто цареві. І між ними, запеклими злодіями, штампованими вбивцями й грабіжни­ками,— політичні засланці, борці за свободу. Устами оповідача поет славить революціонерів, засланих самодержавством до Си­біру. Тут і з’являється образ «царя волі», царя «всесвітнього». Це збірний, широко узагальнений образ революційних борців, центральний у цій частині поеми і поданий в ореолі внутріш­ньої сили й незалежності. Він позбавлений якихось конкретних рис, будучи не стільки образом реального революціонера, скільки уособленням ідеї революційного служіння народові, революційної віри й героїзму. Шевченко створив образ політичного засланця, що залишається непохитним у своїх переконаннях, «не просить, не плаче, не стогне». Поет наголошує, що традиції декабристів, їхні ідеї й думи пробуджують, гартують, виховують суспільну свідомість.
Картина каторги змінюється картиною царської столиці. Опо­відач знову виступає в лічині простакуватого селянина, який нібито вперше потрапив до Петербурга. «Церкви та таланти… і ні однісінької хати» — так сприймає він столичне місто. Свят­кові ілюмінації на вулицях здаються йому пожежею.
І місто, і люди постають у сприйнятті оповідача мовби учуд- неними. Стиль і манера розповіді про них близька до бурлескної традиції. По-бурлескному «учуднений», знижений характер ма­ють описи Петропавловської фортеці, пам’ятника Петрові І.
Трагічний викривальний пафос картин України й Сибіру змі­нюється в «петербурзькій» частині поеми інтонацією іронічної народної оповідки.
Серед чиновницької «братії» трапився оповідачеві й «земля­ч о к . з циновими ґудзиками», тобто чиновник, урядовець. Він пропонує свої послуги — провести в царський палац. «Тільки, знаєш,— каже він,— ми, брат, просвіщені,— не поскупись пол- тинкою…». Продажність, ницість чиновництва — і ця деталь зна­ходить своє місце в загальному змалюванні Петербурга. Шевченко тут уперше в українській літературі показав місто в типових со­ціальних контрастах та суперечностях. З одного боку — царський палац, панство, урядовці, з другого — простий народ, «вбогі», які «на труд поспішали», «заспані дівчата», муштровані солдати.
У центрі третьої (петербурзької) частини поеми — сатиричне викриття самодержавства, царського двору, придворних. Шев- ченкова сатира досягає тут найвищого напруження й нещадної разючої сили. Реалістичність зображення тут уже цілком посту­пається місцем сатиричному гротескові, одвертим перебільшен­ням, шаржовим образам, фантасмагоричним сценам. Незримий оповідач потрапляє до царського палацу й стає очевидцем по­творного дійства — урочистого виходу царя з царицею до на­товпу придворних, які з жалюгідною догідливістю «аж потіють та товпляться», щоб то ближче стати коло самих: домагаються царських милостей. Портрети царя й цариці гіперболічно шар­жовані. Вони «мов сичі надуті; а диво-цариця, мов та чапля між птахами, скаче, бадьориться», «цариця небога, мов опеньок за­сушений, тонка, довгонога, та ще на лихо, сердешна, хита голо­вою», цар «вилупив баньки з лоба», «одутий, аж посинів».
Закінчується царський прийом сценою, що стоїть у ряду най­яскравіших прикладів політичного гротеску в світовій літературі. Ця сцена становить метафоричне відтворення самої суті само­державного правління. І. Франко назвав її «картиною генерального мордобитія», у якій поет змалював безмежну сваволю царя і за­таврував систему, «при якій царська воля та брутальна сила була всім, а людське чуття та справедливість уважалися нічим».
Продовженням цього сатиричного гротеску є наскрізь фантас­магорична фінальна сцена поеми. Від крику царя один за одним на очах оповідача зникають ті, на кому тримається царський пре­стол,— «всі пузаті», а далі й «менші» і «дрібні» царедворці, че­лядь, військова охорона. Позбавлений свого оточення й підпори, цар, який за хвилину до цього здавався всемогутнім, має вигляд жалюгідного кошеняти: «Стоїть собі, голову понурив… Мов ко­шеня, такий чудний». Шевченко майстерно користувався засо­бами гротескної метафори у викритті царату.
Так само несподівано, як воно й почалося, балаганне дійство, вся ця «комедія» з царем, раптом зникає, як лихе видіння.
Поема закінчується іронічною усмішкою оповідача, а водно­час і справжнього автора твору, самого Шевченка.

Поема «Сон» («У всякого своя доля») (1844) Тараса Шевченка – се велике оскарження “темного царства” за всі теперішні й минувші кривди України, оскарження, піднесене з більше, хоч не виключно партикулярного становища – українства. Проте текст Шевченка пронизує загальнолюдський пафос: палке уболівання «за повсюдне приниження людини і заперечення абсурдності деспотичного механізму суспільного буття».

Вірш став «викликом поета могутній, але не здатній вистояти перед судом розуму імперії». У поеми змальовано антигуманний образ
імперської самодержавної Росії, що немилосердно гнобить простий люд, довівши його до повного зубожіння, проводить колоніальну політику поневолених народів, денаціоналізуючи їх.

3.75
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1

Rating 3.75 (6 Votes)