Життя це сон кальдерон де ла барка педро

Життя це сон кальдерон де ла барка педро thumbnail

Дійові особи:
Басиліо, король Полонії.
Сехисмундо, принц.
Астольфо, герцог Московії.
Клотальдо, старий.
Кларін, блазень.
Естрелья, інфанта.
Росáура, знатна дама.
Солдати, почет, музиканти, співаки, слуги, придворні дами.

Дія відбувається у дворі польського короля, у фортеці неподалік і на полі битви.

Хорнада перша
З одного боку — заросла лісом гора, з іншого — вежа, підніжжя якої править за в’язницю Сехисмундо. Двері, що навпроти глядача, — прочинені. Дія починається надвечір.

Сцена перша
Росаура, в чоловічому одязі, з’являється на вершині скелі й спускається в долину; за нею йде Кларін.

Росаура
О гіппогрифе1 ярий,
Який примчався вітрові до пари,
Куди на горе наше,
Безлуска рибо і безкрилий пташе,
Мій коню, в шалі тому
По лабіринту плутанім, крутому
Цих скель стрімких і голих
Летиш крізь зарості, немов на сполох?
Зостанься й тут до скону
Служитимеш із кіньми Фаетону2;
Я ж, як мені судила
Законом доля, прикра і немила,
У відчаї великім
Сама спущуся по камінні дикім
З гори, що наче брови,
На сонці хмурить підківки діброви.
Полоніє-державо,
Приймаєш чужоземця неласкаво,
Свої здійнявши гори,
І кров’ю слід його значиш на горе.
Це доля ятрить рани:
Де співчуття віднайде безталанний?

Кларін
Ні, не один, а двоє, —
В заїзді не лишай мене з журбою3;

Якщо сумної днини
Ми вийшли вдвох із рідної країни,
Здолали шлях далекий,
Пізнавши злигодні та небезпеки,
Тут разом опинились
І вдвох із горем із гори спустились, —
Чи це не привід знову,
Скінчить рахунки і почать розмову?

Росаура
Не хочу безнастанним
Тебе, Кларіне, мучить наріканням,
Аби ти сам потиху
Знайшов у злигоднях своїх утіху.
В журбі є смак відчаю,
Казав якийсь філософ, і я знаю,
Щоб те відчути, брате,
Нещастя треба з ризиком шукати.

Кларін
Знать, був філософ клятий
П’яницею; йому лящів би дати
Добрячих чин по чину,
Тоді й для скарги мав би він причину!
Що ж ми, сеньйоро, будем
Самі робити тут, де пішки блудим
В пустелі в пізню пору,
Коли вже сонце хилиться за гору?

Росаура
Хто бачив ще такі дива пророчі!
Якщо мене не обманули очі,
Не марево ж то плине, —
В останньому лякливім світлі днини,
Мені здається, бачу
Ген там будову.

Кларін
Вірю я в удачу, —
Ходім до того дому.

Росаура
Встає між голих скель палац, в якому
Таке вузьке віконце,
Що в нього зазирнуть боїться сонце:
Вся грубої будови
Ця вежа аж до самої основи
Між скелями й горою,
Яку вкриває ліс, немов габою;
Вона черкає тучі,
На камінь схожа, що звалився з кручі.

Кларін
Ходім туди бадьоро;
Це краще, ніж дивитися, сеньйоро,

Коли ще й благородні
Живуть там люди, то ми вдвох сьогодні
Притулок знайдем.

Росаура
Двері
(Вірніше, чорна паща у печері)
Відкриті, й там утроба,
В якій народжуються ніч і злоба.
(Чується брязкіт кайданів.)

Кларін
О небо, що я чую!

Росаура
Мене мороз і жар пройняв, тремчу я.

Кларін
Невже дзвенять кайдани?
Карається там каторжник незнаний;
Чуття від жаху гасне.

Сехисмундо (у вежі)
Ох, горе тут мені! Ох, я нещасний!

Росаура
Який жахливий голос!
Моє від муки серце розкололось.

Кларін
За всім зі страхом стежу.

Росаура
Кларін…

Кларін
Сеньйоро…

Росаура
Ні, покиньмо вежу,
Тікаймо звідси.

Кларін
Так я потерпаю,
Що духу вже тікати я не маю.

Росаура
Чи це не блиск отої
Зірниці кволої, зорі блідої,
Яка пульсує синім,
Злотистим розсипаючись промінням,
Ллючи сумнівне світло,
І ще темнішим робить темне житло?
Тому в її сіянні
Я можу, хай здаля, у хвилюванні
Розглянути в’язницю,
Живого трупа кам’яну гробницю.
І в цю лиху годину
В звіриній шкурі бачу я людину,
Що дзвонить ланцюгами
У світлі мерехкім там, серед ями.
Не можемо втікати,
Послухаєм, що буде він казати,
Хоча мій страх не гасне.

Сцена друга
Стулки дверей розчиняються, і видно Сехисмундо; він у кайданах, одягнений у звірину шкуру. У вежі мерехтить світло.

Сехимундо
Ох, горе тут мені! Ох, я нещасний!
Небеса, чому звалився,
Впав такий на мене гнів,
Що за злочин я вчинив
Проти вас — що народився?4
Все я зважив, роздивився,
Розібрався у причині,
То й жорстокість вашу нині
Я збагнув уже сповна,
Адже злочин і вина —
Це зродитися людині.
Хочу знати все, як є,
Щоб не мучитись журбою
(Хоч я знаю, що виною
Тут народження моє),
Чом недоля мене б’є,
Щоб ще більше я страждав
Через те, що світ пізнав?
Інші також народились,
Чом же їм права судились
Ті, яких я вік не мав?
Птах зродився, як із тьми,
І красується улітку,
Схожий барвами на квітку
Чи на гілочку крильми,
Коли синяву грудьми
Крає й лине у висоти,
Занедбавши без гризоти
Десь гніздечко на межі, —
Чом, як маю більш душі,
Маю менше я свободи?
Звір народиться й міцну
Носить шкуру, різномасний,
Наче знак зірок злощасний,
Кисті мудру таїну5,
Коли суть явля страшну
І жорстоку від природи,
Людській силі йде супроти
В небезпеці сам на сам, —
Чом із кращим почуттям
Маю менше я свободи?
Риба зродиться й не дише6,
В піні грається морській,
Ніби човен із луски
Той, що хвилечка колише,
Аби їй плилось вільніше,
І глибокі мірить води,
Забажавши прохолоди,
Аж на дно пірнає в твань, —
Чом, як більше поривань,
Маю менше я свободи?
Зродиться ручай, пливе,
Поміж квітами зміїться,
Мов срібло несе водиця
Поміж квітами живе,
Коли дзвінко кличе, зве
Поміж квітами до згоди
І в полях без перешкоди
Плине вільно, мов дитя, —
Чом, як маю більше знаття,
Маю менше я свободи?
Що на мене ще впаде?
Наче Етна, я палаю
І готовий із відчаю
Серце вирвати з грудей:
Де закон, причина де,
Щоб людині, мов для страху,
Відібрати перевагу
З нею й пільгу ще таку,
Що Всевишній дав струмку,
Дав і рибі, й звіру, й птаху?

Читайте также:  Как отучить ребенка от укачивания на фитболе перед сном

Росаура
Відчуваю жаль і ляк
Від його болінь і суму.

Сехисмундо
Хто мою підслухав думу?
Це Клотальдо?

Кларін (убік до своєї пані)
Ствердь, що так.

Росаура
Ні, то я, скрушний бідак,
Що забрів під це склепіння,
Слухав тут твоє тужіння.

Сехисмундо
Зараз я тебе уб’ю,
Бо я взнав, що ти мою
(Хапає її)
Слабкість знаєш і терпіння.
Лиш за те, що чув мене,
Розірву тебе з нестями
Цими дужими руками.

Кларін
Я глухий, тож я нé
Чув тебе.

Росаура
Твій гнів мине,
Як уклякну, бо сповняє
Щось людське тебе й тримає.

Сехисмундо
Голос твій мене хвилює,
Образ твій мене дивує
І повага зігріває.
Хто ти? Хоч за довгі дні
Знав із світу лиш одно я,
Що колискою й труною
Стала ця тюрма мені;
І хоча у глушині,
Де з народження лиш голі
Бачу скелі в цім околі,
Я, живий скелет, живу,
Душу втративши живу
В безпросвітній цій неволі;
І хоч тут я до сих пір
Бачив, чув лише єдину
Ту, що вчить мене, людину,
Що мені про небо й мир
Повіла; й хоча надмір
Ти злякавсь і злу повірив
І між тіней та вампірів
Монстром звеш мене, — ачей
Я тут звір серед людей
І людина серед звірів;
І хоча було не мед,
Все я звідав, все я звірив,
Вчивсь поводженню у звірів,
Осягав пташиний лет
І читав я рух планет,
А по них — людські дороги, —
Саме ти мої тривоги
Вгамував, підніс мій дух,
Зір потішив мій і слух,
Оживив мене хоч трохи.
Як дивлюсь на тебе я,
То захоплююсь тобою
І з жадобою новою
Бачу, як твій зір сія.
Спрага не мина моя,
То й очима смерть спиваю;
Більше я страху не маю,
Хоч і гину, та все п’ю,
Долю бачачи свою,
І, щоб бачити, — вмираю.
Тебе ж бачить — це вмирать;
Я не знаю, крім огуди,
Що мені, слабкому, буде,
Як не бачити й чекать.
Буде зло — не благодать,
Біль, гризота, гнів затятий;
Буде смерть, бо смерть — це дати
Після мук і сум’яття
Нещасливому життя,
А в щасливого відняти.

Росаура
Я дивуюсь і дивлюсь,
Чемно слухаю й чекаю,
Що тобі сказать — не знаю
І спитать тебе боюсь;
Тільки віриться чомусь,
Щиро віриться: мене-бо
Привело утішить небо,
Якщо втіха може буть
В тім, щоб бачити і чуть
Більш нещасного за себе.
Кажуть, жив мудрець нужденний,
Так збіднів, що повсякдень
Різнотрав’я мав лишень
За їство своє злиденне.
Чи бідніший є за мене? —
Сам себе в журбі питав.
Скоро й відповідь дістав,
Як узрів, що вслід хирлявий
Інший брів мудрець і трави,
Що він викинув, збирав.
Так я вів життя нужденне
В цьому світі й бідував
І коли себе питав:
Чи нещасніший за мене
Хтось тут є, о рідна нене?
Твою відповідь почув;
Я журбу свою збагнув,
То й зібрав свої знегоди
І, щоб разом все збороти,
Їх на радість обернув.
І, якщо мої нещастя
Можуть тебе втішить трохи,
Слухай і збирай уважно
Те, що викинув я, вбогий.
Я зовуся…

Сцена третя

Клотальдо (за сценою)
Гей, сторожа!
Чи ви спали, боягузи,
Що ввійшло до вежі двоє,
Мов узявши вас на глузи…

Росаура
Знов неспокій відчуваю.

Сехисмундо
Це Клотальдо, мій тюремник.
Де ж кінець моїм нещастям?

Клотальдо
Гей, сюди, візьміть нікчемних
Чи забийте їх, коли
Вчинять опір вам щосили.

Голоси (за сценою)
Зрада!

Кларін
Стражі цеї вежі,
Якщо нас ви пропустили,
Значить, ви дали нам вибір, —
А схопити нас найлегше.

Входять Клотальдо з пістолем у руках і солдати. Обличчя у всіх закутані.

Клотальдо (убік до солдатів при виході)
Всім-усім закрить обличчя;
Це важливо, це найперше,
Аби нас, поки ми тут,
Не могли впізнати люди.

Кларін
Чи не карнавал у них?

Клотальдо
О невігласи-приблуди,
Що ступили на це місце,
Заборонене декретом
Королівським, за яким
Диво, сховане бескеттям,
Споглядать ніхто не сміє,
Тайну знати небувалу!
Здайте зброю і здавайтесь,
А то гаспид із металу,
Цей пістоль несхибний, плюне
Трутою двох куль охоче,
Від вогню яких повітря
Сколихнеться й загримкоче.

Сехисмундо
Знай, мій деспоте всевладний,
Якщо вчиниш їм образу,
Я життя цим жалюгідним
Ланцюгам віддам одразу;
Бачить Бог, я розтерзаю,
Ревучи від злості й болю,
На шматки себе й загину
Тут між скель, та не дозволю,
Щоб нещастя їх спіткало
І за ними сльози лив я.

Клотальдо
Якщо знаєш, Сехисмундо,
Що велике безголів’я
В тебе, що ти з волі неба
Вмер до того, як зродився,
Якщо знаєш, що вуздою
Тут для тебе ця темниця,
Котра стримує твій норов,
Що твій сказ і лють даремні,
То чому бунтуєш?
(До солдатів.)
Двері
Зачиніть вузькі тюремні
І замкніть його.

Читайте также:  Во сне курю к чему это

Сехисмундо
О небо,
Добре, що мене свободи
Позбавляєш! Бо гігантом
Підійнявся б я7 супроти
Тебе, щоб розбить на сонці
З кришталю шибки блискучі,
На камінних брилах звівши
Гори з яшми аж за тучі.

Клотальдо
Тож, щоб ти не звів їх, терпиш
Стільки зла, вціливши дивом.

Солдати виводять Сехисмундо і замикають його у в’язниці.

Сцена четверта

Росаура
Бачу, що тебе гординя
Ображає, й некмітливим
Був би я, не попросивши
Проявити милосердя
До життя, яке в пилюці
Біля ніг твоїх простерте,
Бо жорстоко дати волю
І смиренню, і гордині.

Кларін
Як Гординя чи Смирення8
Вже тебе не зрушать нині,
Персонажі ті, що діють
Чи не в тисячі містерій,
Я, не гордий, не смиренний,
Щось середнє в цій же сфері,
Тут прошу тебе уклінно
Захист нам і поміч дати.

Клотальдо
Ах, ви так!

Солдати
Сеньйоре…

Клотальдо
Взять
Зброю в них і зав’язати
Очі їм, аби не знали,
Звідки вийдуть і кудою.

Росаура
Шпагу я лише тобі
Віддаю, як власну зброю,
Адже ти найголовніший
Із усіх, і я не знаю,
Хто б її був більше гідний.

Кларін
Я ж свою вручу й гультяю,
Отака вона.
(До солдата)
Беріть!

Росаура
І, якщо померти мушу,
Хочу я за милосердя
Піднести тобі як мужу
В дар цю шпагу, адже нею
Володів у нашім краї
Муж достойний, то й прошу
Берегти її, бо знаю,
Що у цій злотавій зброї
Є велика таємниця,
Тож, надіючись на неї,
Йду в Полонію помститься
За образу.

Клотальдо
Боже мій!
Що це буде? Чи я мало
Звідав лиха і печалі?
Що мене тут схвилювало?
Хто ж тобі дав шпагу?

Росаура
Жінка.

Клотальдо
Як же звать її?

Росаура
Назвати
Я не можу ймення.

Клотальдо
Звідки
Ти зумів чи зміг узнати,
Що в цій зброї таємниця?

Росаура
Та, яка її вручила:
«Йди в Полонію, — сказала, —
Будь обачний, будь і вмілий,
Щоб помітили цю шпагу
Знатні та шляхетні родом,
І того між ними знайдеш,
Хто тебе підтрима згодом».
Ймення скрила, бо не знала,
Чи не вмер випадком досі.

Клотальдо (убік)
О мій Боже, що я чую!
Ще збагнути я не в змозі,
Чи видіння це чи правда?
Отакий ти, мій таланте!
Це та шпага, що залишив
Я прекрасній Віоланте
В знак того, що в мене той,
Хто колись її надіне,
Знайде поміч, як у батька,
І шанобу, як у сина.
Що мені тепер чинити,
Коли той, хто смілий досить,
Шпагу взяв для оборони,
Але смерть із нею носить,
Бо, засуджений до смерті,
Він звертається до мене?
Ох, яка мінлива доля!
Диво дивне й незбагненне!
Це мій син, про що й прикмети
Свідчать і пориви серця,
Котре, вмить його впізнавши,
Кличе, зве і крильми б’ється
В мене в грудях і не може
Їх зламати, як кайдани
Бідний в’язень, що, зачувши
Шум на вулиці нежданий,
До вікна свій зводить погляд;
Так і серце, хоч не знає,
Що там сталось, шум почувши,
Рветься до очей, що має
За віконця, і сльозами
З них виходить, і горює.
Що робить мені, о небо?
Що робить? Як відведу я
Сам його до короля, —
Він загине, а сховаю,
То закон і свою клятву,
Як підданець, я зламаю.
У мені любов і вірність
Борються.

Источник

«Життя це сон» (ісп. La vida es sueño) – п’єса іспанського драматурга Педро Кальдерона де ла Барка, вперше представлена в 1635 році. Вважається найбільш відомою і значною п’єсою Кальдерона. У центрі твору – конфлікт між людиною і природою, владою і особистістю.

Часто у нас не вистачає часу читати твори повністю, і тоді краще скористатися коротким змістом п’єси «Життя це сон» Кальдерона, з нього ви теж зможете зрозуміти основний зміст цієї п’єси. Представлений короткий зміст читається за 5-10 хвилин, оригинал за 80-90 хвилин.

Короткий зміст п’єси Педро Кальдерона  “Життя це сон”

У безлюдній гірській місцевості, неподалік від двору польського короля, заблукали Росаура, знатна дама, переодягнена в чоловіче плаття, і її слуга. Наближається ніч , а навколо ні вогника . Раптом подорожні розрізняють в напівтемряві якусь вежу, із-за стін якої їм чуються скарги і стогони: це проклинає свою долю закутий в ланцюги Сехізмундо. Він нарікає на те, що позбавлений свободи і тих радощів буття, що дані кожному народженому на світ. Знайшовши двері вежі незамкненими , Росаура і слуга входять в башту і вступають в розмову з Сехізмундо, який вражений їх появою : за все своє життя юнак бачив тільки одну людину – свого тюремника Клотальдо. На звук їхніх голосів прибігає сонний Клотальдо і кличе стражників – вони всі в масках, що сильно вражає подорожніх. Він загрожує смертю незваним гостям, але Сехізмундо рішуче заступається за них, погрожуючи покінчити з собою, якщо той їх зачепить. Солдати відводять Сехізмундо, а Клотальдо вирішує, відібравши у подорожніх зброю і зав’язавши їм очі, провести їх подалі від цього страшного місця. Але коли йому до рук потрапляє шпага Росаури, щось у ній вражає старого, Росаура пояснює , що людина, яка дала їй цю шпагу ( імені його вона не називає), наказала вирушити до Польщі і показати її самим шляхетним людям королівства, у яких вона знайде підтримку, – в цьому причина появи Росаури, яку Клотадьдо, як і всі навколишні, приймають за чоловіка.

Читайте также:  Картинки сон на работе прикольные картинки

Залишившись один, Клотальдо згадує, як він віддав цю шпагу колись Вьоланте, сказавши, що завжди надасть допомогу тому, хто принесе її назад. Старик підозрює, що таємничий незнайомець – його син , і вирішує звернутися за порадою до короля в надії на його правий суд. За тим же звертаються до Басиліо, королю Польщі, інфанта Естрелья і принц Московії Астольфо. Басиліо є їх дядьком, і в нього самого немає спадкоємців, тому після його смерті престол Польщі має відійти одному з племінників – Естрелії, дочці його старшої сестри Клоріне, або Астольфо, синові його молодшої сестри Ресізмунди, яка вийшла заміж в далекій Московії. Обидва претендують на цю корону: Естрелья тому, що її мати була старшою сестрою Басіле , Астольфо – тому, що він чоловік. Крім того, Астольфо закоханий у Естрелію і пропонує їй одружитися і об’єднати обидві імперії. Естрелья небайдужа до красивого принца, але її бентежить, що на грудях він носить портрет якоїсь дами, який нікому не показує. Коли вони звертаються до Басіле з проханням розсудити їх, він відкриває їм ретельно приховану таємницю: у нього є син, законний спадкоємець престолу. Басиліо все життя захоплювався астрологією і, перед тим як дружина його повинна була звільнитися від тягаря, вирахував за зірками, що синові уготована страшна доля; він принесе смерть матері і все життя буде сіяти навколо себе смерть і розбрат і навіть підніме руку на свого батька. Одне з пророцтв збулося відразу: поява хлопчика на світ привела до смерті дружини Басиліо. Тому король польський вирішив не ставити під загрозу престол, вітчизну і своє життя і позбавив спадкоємця всіх прав, увязнивши його в темницю, де він – Сехізмундо – і виріс під пильною охороною і спостереженням Клотальдо. Але тепер Басиліо хоче різко змінити долю наслідного принца: той опиниться на троні і отримає можливість правити. Якщо ним керуватимуть добрі наміри і справедливість, він залишиться на троні, а Естрелья, Астольфо і всі піддані королівства принесуть йому присягу на вірність.

Тим часом Клотальдо призводить до короля Росауру, яка, розчулена участю монарха, розповідає , що вона – жінка і опинилася в Польщі в пошуках Астольфо, пов’язаного з нею узами любові – саме її портрет носить принц Московії на грудях. Клотальдо надає молодій жінці всіляку підтримку, і вона залишається при дворі, у свиті інфанти Естрелья під ім’ям Астрея. Клотальдо за наказом Басіле дає Сехізмундо заколисливий напій, і , сонного, його перевозять в палац короля. Тут він прокидається і, усвідомивши себе владикою, починає творити безчинства, немов вирвавшийся на волю звір: з усіма, включаючи короля, грубий і різкий, скидає з балкона в море слугу, який наважився йому перечити, намагається вбити Клотальдо. Терпінню Басиліо приходить кінець, і він вирішує відправити Сехізмундо назад в темницю. «Прокинешся ти, де прокидався раніше» – така воля польскою короля, яку слуги негайно приводять у виконання, знову обпоївши наслідного принца сонним напоєм.

Сум’яття Сехізмундо, коли він прокидається в кайданах і звірячих шкурах, не піддається опису. Клотальдо пояснює йому, що все, що той бачив, було сном, як і все життя, але, каже він повчально , «і в сновидінні / добро залишається добром» . Це пояснення справляє незабутнє враження на Сехізмундо, який тепер під цим кутом зору дивиться на світ .

Басиліо вирішує передати свою корону Астольфо, який не залишає домагань на руку Естрелії. Інфанта просить свою нову подругу Астрею роздобути для неї портрет, який принц Московії носить на грудях. Астольфо впізнає її, і між ними відбувається пояснення, в ході якого Росаура спочатку заперечує, що вона – це вона. Все ж правдами і неправдами їй вдається вирвати у Астольфо свій портрет – вона не хоче , щоб його бачила інша жінка. Її образі й болю немає меж , і вона різко дорікає Астольфо в зраді.

Дізнавшись про рішення Басиліо віддати корону Польщі принцу Московії, народ піднімає повстання і звільняє Сехізмундо з темниці. Люди не хочуть бачити чужинця на престолі, а чутка про те, де захований спадкоємець-принц , вже облетіла межі королівства; Сехізмундо очолює народний бунт. Війська під його проводом перемагають прихильників Басиліо, і король вже приготувався до смерті, віддавши себе на милість Сехізмундо. Але принц змінився: він багато передумав, і шляхетність його натури взяла гору над жорстокістю і брутальністю. Сехізмундо сам припадає до ніг Басиліо як вірний підданий і слухняний син. Сехізмундо робить ще одне зусилля і переступає через свою любов до Росаури заради почуття, яке жінка відчуває до Астольфо. Принц Московії намагається послатися на різницю в їх походження , але тут у розмову вступає благородний Клотальдо: він говорить, що Росаура – його дочка, він впізнав її по шпазі, колись подарованої ним її матері. Таким чином, Росаура і Астольфо рівні за своїм становищем і між ними більше немає перешкод , і справедливість торжествує – Астольфо називає Росауру своєю дружиною. Рука Естрелії дістається Сехізмундо. З усіма Сехізмундо привітний і справедливий, пояснюючи своє перетворення тим, що боїться знову прокинутися в в’язниці і хоче користуватися щастям, немов сном.

Автор: Гнатюк У рубриці: 9клас

Источник